— Пане поручнику! — скрикнув, урадуваний. — Поможіть мені.
Поручник глянув на Зварича і аж очима закліпав.
— Що-о-о?!.. Ви що тут робите, пане Зварич?
Зійшов зі сходків і підступив до Зварича, але руки йому не подав. Це збентежило трохи Зварича, і він сховав витягнену руку. Офіціально став відповідати на питання.
— Was?!.. Der dumme Jakymcio?! Ist tot?..[6] — не міг з дива вийти поручник.
Почав питати четаря, який йому досить недбало відповідав, хоч і був нижчий рангом, але вищий родом зброї: Крч служив при бідній краєвій обороні, четар — при уланах.
— Мій коханий, — сказав врешті до четаря, — тут зайшло трагічне непорозуміння. Того пана я особисто знаю, а Якимцьо — невинний дурень. Кажи забратися уланам.
Четар посоловів. Неприємно було йому, що, не розібравши справи, рішав згарячу. Казав відійти сторожі, а сам звернувся до старшого десятника і на ньому вилив цілу свою злість.
Коли заспокоївся трохи, звернувся до Зварича.
— Ви вільні на відповідальність пана поручника.
Крч притакнув головою і тоді щойно подав руку Зваричеві.
— Простіть, що я з вами відразу не привітався, але не знав, чому вас тут привели. А тепер багато дечого неприємного трапляється… Може, позволите до мене на папіроску?..
— Ні, дуже дякую, — відповів Зварич. — Я вертаю додому. Там десь непокояться, що зі мною сталося.
— Прошу поздоровити від мене панство Керницьких і панство Городюків. І вибачте за неприємність, — додав, стискаючи Зварича за руку.
— Що з бідним Якимцем? — запитався Зварич.
— Прошу зробити протокол у війта і вислати до Золочева, до староства.
Зварич швидкою ходою вийшов за браму фільварку. Аж відітхнув, почувши, ідо нарешті все добре скінчилося. Але тільки для нього, бо для Якимця нема вже ніякої ради. Ніхто не верне йому життя, хоч яке воно було сіре, беззмістовне…
Ледве вийшов на горбок за Завидовом, як напроти нього надігналася бричка отця Керницького. В ній сидів Городюк а, побачивши здалека Петра, махав до нього радісно капелюхом.
— Ну, хвалити Бога! Але ж ти, хлопче, не вважаєш! — говорив і питав, іде заки коні спинилися.
— Якби не Крч, були б ми, може, і не побачилися, — відповів Зварич і почув дивну розкіш у грудях — розкіш пройденої щасливо небезпеки, яку так добре знають вояки на війні.
— Або Крч там був?!.. А то добре зложилося. Але і без нього ми були б собі порадили. Маю я ще настільки знайомостей…
— Ти так думаєш, дядьку!? І я так думав досі. Та воно зовсім на те не виглядає. Найліпший доказ — Якимцьо.
— Якимцьо… Певно, що то лайдацтво, але він потрохи сам собі завинив. Чого було втікати.
— Дурний. Але що вони з нього зробили! Якогось російського майора. А мене просто назвали зрадником і вже хотіли замкнути.
— Ей, хлопче, пересаджуєш…
— Слово чести даю. Привели на фільварок у Завидові і там якийсь четар від уланів казав мене відвести до арешту.
— Ідіотизм. Но, але це їм не минеться безкарно. Зараз зробимо протокол — і до Золочева.
— А як Керницькі?!..
— Поперестрашувалися. В хаті плач. А тітка собі за тобою. Керницький мало розриву серця не дістав: боявся, що зараз і його візьмуть.
— То не є виключене.
— За що?
— Москвофіл. Як могли мене взяти, то його тим більше.
— Думаю, що ні. Він теж до нічого не мішався. Одно тільки, що принумерував «Галичанина» і твердий знак писав…
В’їхали в Бужани. Зварич кинув оком на поля біля економії і на згадку недавньої драми почув мороз поза шкірою. На полі біля трупа Якимця стояв гурток людей.
— Піду до нього, — промовив Зварич, — подивлюся на бідолаху.
— Не треба, хлопче, — спротивився Городюк. — Ти і так мав нині досить нагоди денервуватися. Пощо тобі там лізти.
— Ні, таки піду, — рішив Зварич і скочив з візка.
— Петре, та пощо? — пробував ще здержати Городюк.
Але Зварич не слухав. Швидко перескочив придорожній рів і побіг у сторону Якимця. Якимцьо лежав навзнак, розкинувши далеко руки. Круглий соломковий капелюх, що йому Петро подарував минулого року, відкотився набік. На розстебнутих грудях Якимця видніла запекла груда крови. Петро перший раз у житті бачив забитого чоловіка. І дивна річ: смерть така видалась йому далеко менше страшна, а труп далеко менше відразливий. Зовсім не те, що при хоробі. Якимцьо лежав спокійно, мовби спав. Навіть дурна усмішка грала на лиці, як завсіди за життя. Люди, що стояли довкола, теж, видно, відчували подібне, бо більше цікаво, як жалібно, дивилися на трупа. Саме тоді до гурту підійшов війт.
— Пане начальнику, — промовив до нього Петро, — я прийду до вас на протокол.