— Так, так. Я вже сам панича хотів просити.
— А що зробите з Якимцем? Треба було б його забрати.
— Ні, не можна. Він мусить лежати тут, аж приїде комісія…
— Відступіться, люди, — звернувся до селян. — І нехай ніхто не рухає нічого. Так, як лежав, так нехай лежить.
Люди на згадку про комісію відступилися з острахом від забитого. Досі розмовляли між собою півголосом, а тепер то лишень десь-хтось слово сказав і то шепотом. Час до часу зітхнув хтось глибоко і покивав головою. Докладне розібрання цілої події оставляли собі на потім, коли будуть у своїй хаті. Тільки безжурна дітвора цілими гурмами збігалася на видовище і галасувала, оглядаючи здалека Якимця. Ближче до трупа не пускали її старші, а війт таки зовсім заказав зближуватись.
Трохи оподалік стояло кілька старших господарів і тихо розмовляли між собою. Один з них зачепив Зварича.
— Як то було, паничу, з вами і з Якимцем.
Зварич коротенько переповів подію, а селяни уважно слухали.
— Певна річ, — обізвався один, коли Зварич скінчив. — Не повинен був тікати.
— Так, але й улан не мав права стріляти, — відповів Зварич.
Селянин усміхнувся.
— Ой, войсько — то не забавка. Як є наказ, то й рідна мати не поможе.
Другі селяни потакуюче покивали головами.
— А ще до того у воєнний час, — додав один з них. — То, паничу, хто не військовий, то цього не розуміє.
— Таки так, — згодився третій. — Наказ при війську — свята річ, і на те нема апеляції. А ще до того під час війни…
— Він, уважайте, втікав — о! — сказав перший, звертаючись до цілого гурту. — Улан крикнув: Halt! Раз, другий, третій; не станув — стріляє. Такий припис.
Зварич слухав отого всього і не знав, що на те говорити. Спершу здавалося йому, що вояк допустився злочину, тепер під впливом слів селян виглядало, що це ніби щось іншого, на що досі не мав прикладу, ні не знаходив назви.
Постоявши ще хвильку, вернув до візка.
Городюк хоч перед тим і не хотів, щоби Петро йшов дивитися на Якимця, тепер цікавився кожною дрібницею: як він лежить, де дістав кулю, чи виглядає дуже змінений.
Звичайна цікавість людей, які раді довідатись якнайбільше про річ, якої самі не мають відваги оглянути.
Бричка заїхала на приходство і спинилася перед ґанком. Петро мимовільно кинув поглядом у сторону дровітні.
Була купка нарубаних дров, лежала сокира…
«…Потім дорубаєш дров і принесеш води до кухні…» — пригадав собі слова пані Керницької, сказані до Якимця.
Всміхнувся гірко… Ні дров не дорубає, ні води не принесе…
Двері від ґанку відчинились навстіж, і з них вибігла пані Городюкова.
— Богу дякувати! — вимовила тремтячим голосом і почала кліпати повіками, з-під-яких котилися сльози.
Петро зіскочив з брички і підступив до неї.
— Тіточко, прошу заспокоїтися. Мені ж нічого не сталося.
— Але могло статися, — хлипала Городюкова. — Могли так зробити, як з Якимцем.
— Но, но, так зі мною не сталось би! Одно — що я не дурний втікати, а друге — що я таки собі не дам наплюти в кашу.
— Іди! Ти все з тою своєю певністю… Як не будеш осторожний, то колись біди собі напитаєш. Ну, ходи, недобрий хлопче, — додала радісно, — там панство Керницькі журяться тобою, що страх.
— Добре, що ви є! — втішилася пані Керницька. — Бійтеся Бога, що то сталося?
Петро глянув на її заплакане лице і сумно спустив голову.
— Нещастя, пані добродійко, що ж зробити. Я вже не міг перешкодити.
Пані Керницька аж за голову злапалася.
— І не говоріть такого! Перешкодити?!.. Що то би могло з нами бути… кої не говоріть!..
— Дуже легко могли тобі те саме зробити, — говорила крізь плач Городюкова. — Пощо тобі було пхатися?!
Ввійшли в покої. Отець Еміліян не вийшов назустріч Петрові. Був такий схвильований, що, видно, не мав сили перейти через кімнату. Сидів у кутку канапи і нервозно курив.
— Ну, славити Господа Бога! — сказав, побачивши Петра.
А коли Петро підійшов звітатися з ним (сам не знав чого, адже годину тому вийшов звідси!?), отець Керницький взяв його за голову і поцілував у чоло.
На широкім лиці панотця не грала нині вічна усмішка вдовілля і внутрішнього спокою. Скривлений і блідий, розводив безрадно руками, а цигаро танцювало між дрижачими пальцями.
Присутність Петра, видимо, вспокоювала його, бо по добрій хвилі відітхнув глибоко і спитався:
— Розкажіть же, як то все було?
— Пощо, отче, розповідати, — вмішався Городюк. — Ви знову схвилюєтесь, а то може шкодити.
— Нічого. Нехай розказує. Я вже зовсім добре чуюся.