Петро зрозумів натяк Городюка і почав розказувати так, щоб не дуже виходило страшно.
Але і це, що розказував, було таке, що отець Керницький аж подавався назад, вирячуючи зі страху очі.
Пані Керницька і Городюкова слухали оповідання, час до часу витираючи сльози. Городюк скубав нервово бороду і аж двічі чистив завзято окуляри.
Коли ж Петро дійшов до місця, як на нього пхався з конем улан, Городюк встав і стукнув кулаком об стіл.
— Я їм того не подарую! — сказав рішуче. — Ще маю настільки впливів.
Пані Городюкова ціла аж тремтіла.
— Бійся Бога, хлопче, як ти себе наражував. Таж то кожної хвилі смерть!
Зварич дуже любив свою тітку, і жаль йому було її сліз.
— Тіточко кохані, слово даю, я не сподівався того. А зрештою… Ось я є назад: здоровий і ненарушений.
Пані Керницька подивляла Петра:
— Але ви відважний чоловік. Я, здається, вмерла би зі страху.
— Чого? — надувався Петро. — Що ж мені могло статися?!..
— Добре вам тепер говорити. А дивіться — Якимцьо…
— Тікав, прошу пані добродійки, не знати чого…
Пані Керницька зітхала:
— То я все завинила. Нащо мені було казати, щоб ішов з тим проклятим уланом.
На останні слова жінки отець Еміліян затріпав руками.
— Дай спокій… Не хочу того слухати!
Видно було, що отець Керницький немало наївся страху і тепер тіни своєї боїться.
— От ліпше, — додав по хвилі,— дай що пану Петрови з’їсти. Виголоднів десь добре.
— Не треба, дякую, я не голодний.
— А чим же тебе там годували, що не хочеш їсти? — запитався Городюк.
Петро всміхнувся, не відповівши нічого.
— Таки правда, — сказала пані Керницька. — Я вам зараз щось зроблю, — і вийшла до кухні.
В кімнаті на хвилю стихло. Отець Керницький, хоч і який звичайно балакучий, не мав охоти до розмови. Петро не обзивався, чекаючи на запити. Пані Городюкова мовчки дивилася на Петра, а Городюк ходив задуманий по кімнаті. Панував якийсь нестерпний настрій, так, наче щойно мерця винесено звідси. Щоб перервати його, Городюк станув проти жінки і запитався:
— А де Наталка?
Петро вдячний був дядькові за це питання. Він ставив його собі в душі вже кілька разів, але не смів запитатись голосно.
— Сплакалася, бідацтво, за Якимцем. Десь, певно, в канцелярії,— відповіла Городюкова.
Петро не міг не подумати: «Чи тільки за Якимцем?! Може, хоч одна слізка була за мною!..»
В кімнату ввійшла пані Керницька з перекускою.
— Їжте, пане Петре, — припрошувала.
— А може, й напевно, всі що з’їсте? — звернулася до Городюків і чоловіка.
— Хіба кислого молока, — запропонував отець Керницький.
— Добре, — згодилася паніматка. — Маю свіже і холодне.
За хвилю внесла служниця горнець і філіжанки.
— Клич, Юстинко, Наталку, — сказала до неї на відхіднім пані Керницька, а сама почала наливати молоко.
Так уже якось буває, що при їді поправляються настрої. Думки мимовільно змінюють свій напрям, відриваються від одної теми, і люди забувають бодай хвилями про те, що їх давить, що їх мучить.
— Знамените молоко, — похвалив Городюк.
— Не штука, як пані дали тобі наполовину зі сметаною, — всміхнулася Городюкова.
— А знаєте, панство, — обізвався отець Керницький, — я від якогось часу солодкого молока не можу знести.
— Бо літо, — відповів Городюк. — Кисле молоко завсіди в спеку ліпше смакує…
До кімнати ввійшла нарешті Наталка. Видно було, що старалася затерти сліди плачу, бо червоні п’ятна на лиці були припудровані. Блідо всміхнулася до Зварича і мовчки сіла на своїм місці.
Петро чекав, аж вона до нього промовить, запитається що-небудь, та Наталка сиділа зі спущеними очима, підперши голову долонею.
Але свобідніша атмосфера, що кружляла над столом, обгорнула і її. Наталка підвела голову і глянула на Петра.
— Ти не чула, Наталко, що нам тут пан Петро розповідає,— звернулась до неї пані Керницька.
— Нічого надзвичайного, — махнув легковажно рукою Петро. — Найліпший доказ, що я знову є назад… Ах! Я й забув, — додав по хвилі,— поручник Крч передав панству сердечний привіт.
Він не забув привіту, але навмисне здержувався з ним аж до приходу Наталки, бо не раз дразнив її словінцем.
— То поручник Крч є в Завидові? — спитала Наталка.
— А ви звідки знаєте, що в Завидові? — замітив Петро. Наталка спершу змішалася і спустила очі. Але швидко знайшла відповідь:
— Люди йшли і говорили, що вас попровадили до Завидова. А і пан директор прецінь їздили тамтуди.
Петро сто раз волів би був, щоби Наталка не знайшла була відповіди, але ще більше був би щасливий, коли б був знав, як Наталка прийняла вістку про його арештування і що вона перша подала проект, щоб Городюк їхав за Петром таки їхніми кіньми.