— Але як вони вас могли забрати? — спитала по хвилі.— Ви їм не казали, що йдете до війська?!..
— Казав, але то нічого не помогло. Ще трохи були б замкнули, а потім…
Петро не докінчив, але зробив такий трагічний рух рукою, що хіба сліпий не додумався б, що потім могла прийти і смерть. Приємно йому було, що був у неабиякій халепі і видобувся з неї цілий.
— Що потім… Були б вас завезли чи завели до Золочева, і там ціла справа була би вияснилася.
— А якби були не завезли?!..
— І я так думаю, — обізвався отець Еміліян. — Тепер часи не ті, що давніше: війна!
— Де не завезли б, — вмішався Городюк, — я був би його знайшов. Таж чоловік має всюди когось знайомого.
— Ну, але я вже на таке друге чекати не буду, — сказав Зварич, — іду до Золочева і голошуся. Цілком було б інакше, якби я був мав військовий документ.
— Підете до кінноти? — спитала Наталка.
— Може, й до кінноти, але не до війська, а до січових стрільців.
— До стрільців!? — трохи немов розчаровано сказала Наталка. — А як вони вбрані?
— Ви, певно, думали, що я зголошуся до драгунів, — посміхнувся Петро.
— Чому я мала так думати!? — відповіла Наталка і надула злісно губки.
По правді, то вона так і думала, але звідки Петро має право слідити її думки. Чи вона йому зле бажала?!. Їхав би собі на розтанцьованім коні, в золотім шоломі і в синім однострої, що в ньому кожному хлопцеві так буде до лиця.
Відчинилися двері, і з-за них виставила голову Настунька.
— Прошу отця, там прийшов чогось війт зі жандармом. Просять, щоби отець вийшли.
Отець Еміліян поблід і глянув на Городюка. Цигаро помітно задрижало в пальцях.
— Попроси до канцелярії, отець зараз прийдуть, — сказала пані Керницька.
Городюк зрозумів питаючий погляд Керницького і старався вспокоїти його:
— Це, певно, в справі Якимця. Жандарм хоче прослідити справу… — А звертаючись до Зварича: — В такому разі і тебе, Петре, покличуть…
Пані Городюкова благаюче глянула на хлопця.
— Тільки, Петрику, прошу тебе, не гарячися, не скажи чогось непотрібного.
— І я так думаю, — додала пані Керницька. — Можете собі пошкодити.
Городюк махнув легковажно рукою:
— Но, щодо того, то я вже не боюся. З нашими жандармами я собі дам раду. Це не якийсь там п’яний улан чи незнайомий офіцерина.
— Я скажу те, що бачив, — відізвався Петро. — Воно таке, що вистане зовсім добре до обвинувачення. Не припускаю, щоби навіть і в воєнний час можна було вбивати безкарно людину. Нехай це буде дурний Якимцьо, нехай буде хто хоче… Застрілили, як пса, і навіть не завдавали собі труду, щоби оправдуватися.
Городюк підпер голову рукою і задивився в далечінь. Веселі звичайно його очі сумом блимали з-поза окулярів.
— Шкода мені того Якимця. Знаєте, пані, я вже його зачисляв просто до вашого парохіяльного інвентаря. Здавалося, що тут належить так, як стодола, хата чи стайня.
Керницька журливо притакнула.
— Та й ми вже так до нього призвичаїлися, що не раз нам ніяково було, як він куди повіявся.
— Правда, що зникав час до часу.
— Найчастіше взимі. Піде біда кудись, і нема його тиждень, часом два, а верне, то такий обідраний, нещасний… Минулої зими повернув раз із такої прогульки, прийшов до кухні і стоїть. Дивлюся, а в нього за пазухою повно снігу. «Бідний ти, — кажу, — Якимцю, чекай, я тобі зараз молока спарю». А він усміхається і каже: «Ні, отеця, дайте мені дзиґаро!..» І що думаєте: закурив циґаро, вимів з-за пазухи сніг і пішов дрова рубати. Нічого йому не пошкодило, навіть не кашляв.
— Щоби був не втікав! — озвався Зварич. — А то один дурний втікав, а другі- дурні думали, що це фактично якийсь майор.
— Бійтеся Бога, і так забили людину, як пса, — бідкала Городюкова.
— Перший раз його тільки поранили, бо я бачив, як упав, але зараз знов підвівся, — оповідав Зварич. — Щойно другий раз як упав, то вже було по нім: дістав у серце.
Наталка, що весь час мовчки сиділа на канапі, не видержала і голосно захлипала. Далі зірвалася з місця і побігла в другу кімнату.
— Наталка дуже любила Якимця, — сказала пані Керницька, якій самій крутилися сльози в очах. — Як тільки згадати про нього — зараз плаче.
— Ну що ж, прошу пані, пропало! — сказав Городюк. — Тепер треба тільки допильнувати, щоб виновники були покарані. Я, зі своєї сторони, постараюся, що в моїй силі. Маю досить знайомих у Золочеві і в старостві, і між військовими.