Петро перший пізнав, що це.
— Мені здається, що то не громи, — сказав таємниче і почув, як йому ніздрі розширились, по плечах пробігли мурашки, а очі зайшли слізьми.
— А що ж? — спитала Наталка.
— Битва! — вимовив твердо Петро.
Переполохані очі Наталки зависли на його устах, мовби ждали на те, що це тільки жарт.
— Яка битва? Адже наші пішли за границю!?
— Пішли і, може, там стріляють.
— А чому ж досі не було чути.
— Може, нині більш вогке повітря або під вечір по росі ліпше чути.
Наталка вспокоілася і посунулась трошки на лавці. Петро, раз відзискавши мову, вже не замовкав.
— Завтра, найдалі позавтра їду до Золочева.
— Але ще вернете?
— Не знаю… Може, вже не пустять мене.
— Хто не пустить?
— Команда! — сказав гордо, немов то він підлягав уже тій команді, що не знає ніяких родинних сентиментів, а тільки одно — службу.
— Чому не мала б пустити… Ви ж будете в Золочеві вчитись.
— Може, в Золочеві, а може, й ні. Хто знає… Може, підемо кудись далі… до Львова або до Перемишля… А потім, — додав не без наміру викликати до себе співчуття, — гайда на фронт!
— Або січові стрільці підуть на фронт?
— Певно, що підуть, — вирішив, хоч сам не знав напевно. — Як би воно виглядало, коли б не йшли…
— Йой! — стрепенулась Наталка. — То десь мусить бути страшно на тім фронті.
— Чого страшно!? Тому, що гинуть люди?! Все одно, коли вмирати: нині — той, завтра — другий, позавтра — я…
Наталка, дивлячись удаль, відповіла:
— Навіть не говоріть так. Вуйки якби чули…
— Треба бути на все приготованим. Але скажіть… жаль би вам було за мною?
(Автор цієї повісти признається до помилки. Припускав, що такий запит Петра може впасти щойно за яких п’ять літ. Але що ж! Під впливом любови дозрівають далеко швидше, і що мало наступати за рік, часто приходить за день).
Наталка мовчала. Тільки рука ще більш нервово скубала шаль.
Петро, раз сказавши таке відважне слово, запитувався з насолодою:
— Ну, скажіть?!
І присунувся ближче…
— Чому ні! — сказала тихо, не рушивши навіть устами.
— Жаль би вам було, якби мене забили?!
І, як відгомін, вернулося його останнє слово:
— Жаль…
Петрові так дуже хотілося бодай взяти за ті рожеві пальчики, що термосили невинний шаль, і вже був витягнув руку, але не доїхав. Спинився на півдороги і собі взяв за торочки та гладив їх так ніжно, як гладив би ручку.
— А будете згадувати мене, — питався тихо, майже шепотом, — як я не верну вже ніколи до вас?
Не дістав на це словної відповіди, тільки уста ще більш розхилилися, а з-під навислих вій викотились дві чисті ясні слізки, що росою заграли до останніх променів сонця.
Петро почув, як йому хвиля розкоші розплилась у грудях і підійшла під горло. Не сказав уже ні слова, тільки дивився в оті розхилені Наталчині уста, що так пахли чаром першого поцілунку.
А дві слізки, чисті, ясні, Знайшли вже собі дорогу на лиці і скотилися по ньому на голубий шаль. І жаль, і вдоволення, і певність себе, і охота потіхи — все те змішалося разом у Петрових грудях. Одним рухом пригорнув до себе золоту голівку і припав устами до уст. Голівка якось спершу безвільно подалася, але за мить крутнулась і вирвалась з його легеньких обіймів. Наталка затулила очі рукою і розплакалась, здушуючи в собі хлипання.
Петро почув себе, як злочинець.
— Панно Наталко, не плачте. Я вже більше не буду, — говорив до неї ніжно.
Але вона ще гірше заплакала. Врешті зірвалася і стежечкою побігла до хати.
Петро подивився слідом за нею, і довго ще перед його очима виднілася струнка дівчина з золотим волоссям, як бігла поміж корчами порічок.
Переконання, що зробив їй кривду, не давало йому піти за нею, і він ще довго сидів на лавочці, понуривши голову, заки рішився зайти і собі в хату.
Зараз на вступі стрінувся з докором пані Керницькоі.
— Пане Петре, пощо ви пригадуєте Наталці Якимця. Вона вже така тим роздразнена.
Петро зам’явся.
— Та я… та я нічого…
— Як нічого?! Бачу, чогось плакала, та я питалася її.
Петро нічого не відповів. Але якби пані Керницька знала, який любий був йому той закид. Видно, Наталка чогось іншого плакала, а не з обурення.
Може, з жалю за ним?!
Тяжко збагнути жіночу душу, але тим приємніше догадуватися…
Радий був з того, що Городюки саме зібралися йти до хати. Так добре тепер бути на самоті і пережити ще раз те все в спомині, що пережив наяву, і снувати нитку з клубка мрій, який у його віці такий великий, такий безконечний. Три дні вже Зварич у Золочеві.