Зварич вийшов на вулицю і зараз дізнався про причину «відвороту». А врешті, й питати не треба було. Серединою вулиці їхав возієм австрійський генерал і злісно викрикував щось до товпи; наказуючи рукою, щоб вертати назад у місто. Товпа не так слухала наказу, як особистого прикладу генерала. Адже не поїде генерал у місто, яке за хвилю займуть вороги.
Страх як швидко прийшов, так і швидко минувся. Люди, що ще перед кількома хвилинами останки сил напружували, щоб якомога дальше втекти від Золочева, тепер з дива не могли вийти, що це їм такого сталося.
Душа товпи швидко вилічилася з переляку, але тіло навпаки. Воно домагалося тепер, зараз-таки, відпочинку, видавши від себе надмірну кількість енергії. Мало хто завертав у місто і йшов додому. Більша часть утікачів пообсідала муравники і примурки, поспиралася на огорожі та стіни домів і так спочивала по трудах першої воєнної паніки. Генерал їхав поміж рядами спочиваючих і весь час викрикував у найвищій люті. Його вояцьке, патріотичне серце не могло зрозуміти, як можна було хоч на хвилю сумніватися в боєздатності австрійської армії.
А може, це було просто закриванням дійсного стану речей?!..
Може, але ніхто тоді не підозрівав цього, а приклад генерала, що їхав перший в місто, його певний погляд і наказуючий тон зробили своє. Нервозна атмосфера, що пригнічувала душу втікачів, розвіялась як мряка, і око заблисло весело та радісно.
Сидячи гуртками по обидвох боках вулиці, люди щойно тепер запримічували знайомих, сусідів та свояків. Почалися насмішки та жарти зі себе і з других, бо рідко коли переляканий чоловік не є смішний, тим більше, коли переляк покажеться неоправданим.
Мало-помалу почали вертати в місто. Та так, як перше ноги несли тіло, так тепер тіло волочило за собою ноги, що оловом тяжіли при землі.
З’явилися і панство Полози, господарі дому, в якім спав Зварич. Це були бездітні люди, що доживали собі віку в своїй власній хаті на Підвійті. Господар, емеритований радник суду, приходився Зваричеві вуйком, але більше тому, що виховувався в його діда, ніж по крові. Родинний зв’язок затіснявся ще й тим, що радник приготовляв Зваричевого батька до гімназії. Петро не міг ніколи спам’ятати усіх тих звен, які лучили його і старого радника в один родинний ланцюг, але Полоз вмів і любив йому це пояснювати.
Полози жили тихо і скромно, хоч люди говорили, що в них не без зайвого гроша хата. Певно ніхто нічого не знав, бо ні радник, ні його жінка ніколи з нічим не видалися. Полоз, хоч і щирий патріот, не дуже розщедрювався на народні цілі, а одиноким більшим його видатком загального характеру були щомісячні вкладки до золочівської «Бесіди».
Зварич знав про скупість вуйків і рідко коли заїжджав до них, а ще рідше приймав запросини до стола. І тепер, приїхавши в Золочів, хотів спершу замешкати в бурсі, де була властива казарма стрільців, але радник, здибавши його на місті, забрав силоміць до себе.
Слава радника Полоза не ограничилась тільки на його скупості, але охоплювала його сад і город. Там плекав він прекрасні груші і найкращі в Золочеві рожі, одно і друге на спокусу всіх ласих чи закоханих гімназистів.
Радник на спілку з лютим вовчуром стеріг свого саду та городця, як ока в голові, а люди говорили, що скоріше можна було дістати тиф, як одну рожу чи грушку від радника.
Який же великий страх мусив заволодіти старими душами Полозів, коли вони нині покинули все на божу волю і погналися з товпою в сторону залізниці.
Тепер вертали обидвоє, задихані і ледве живі. Видно, що пані Полозова перша зчинила в хаті паніку, бо Зварич чув, як радник ще коло воріт сердився.
— Бачиш, я відразу знав, що це фальшива тривога. Просто безглузда паніка.
— Як же ж було не хвилюватись! — боронилася пані Полозова. — Дивлюся, все біжить, вибігаю: що є? Кажуть: москалі під Золочевом!
— Те-те-те, під Золочевом… Не так воно легко. Тепер я ніг під собою не чу…
Побачивши Зварича, старий, не докінчивши зачатого слова, звернувся до нього:
— Ов, ти вже встав!?.. А ми, власне, дивилися на ту комедію. Подуріли люди зі страху… Ходи, вертайся в хату, з’їмо снідання, а то вже чоловік зголоднів на добре.
Зварич відказувався, мовляв, снідання він має в бурсі, але, на диво, старий уперся, і Петро нині, перший раз за тих кілька днів свойого побуту в Золочеві, снідав у вуйків.