Не знати, що розщедрило старого Полоза: страх, якого наївся зрання, чи встид, що легко забув при втечі не тільки про свояка, але й про свої кохані груші та рожі.
Поснідавши, пішов Зварич до бурси на вправи. Цих вправ не можна було назвати військовими ані цивільними. Це було щось так посередині: ніби трохи товариство «Січ» або «Сокіл», ніби шведська руханка в першій-ліпшій гімназії. Головний командант золочівських добровольців Сроковський мав дещо військового знання, але він не проводив вправами. Назначені команданти знали не багато більше, як звичайний рядовик, бо не один з них ніколи ніким не командував, ба що більше — не був під нічиєю командою. Що хто запам’ятав собі з недавнього здвигу, навчився від другого чи пригадав собі з вправ пожарничих товариств, те й приноровлював тепер.
Зварич надійшов саме на збірку. В довжезних лавах стояло зібране товариство і ждало на ранній звіт. Пестріло воно одягами, літами, ростом і виглядом. Поруч вовняного сіряка — елегантна загортка модної тоді жовтавої краски, поруч шістнадцятилітнього гімназиста — підстаркуватий судовий писар, біля грубого народного учителя — стрункий, як тополя, сільський парубчак. Все те були люди, яких ще не кликали або вже не кликали до війська. Патріотичний запал, а може, й неясний інстинкт творення рідної армії, привів їх сюди і поставив у лаву ось тут — на подвір’ї української бурси.
Не маючи постійного місця в ряді, Зварич швидко забіг на кінець одної з лав і ждав.
— Позір! Вправо гляди! — гукнув незнайомий йому ближче пан в окулярах, що командував нині першою сотнею.
Все витягнулось і звернуло голову в сторону воріт, звідки поважною ходою зближався командант Сроковський. Невисокий, огрядний, з поважним, навіть суворим обличчям, наганяв страху і наказував послух самою своєю появою.
Переглянувши сотні, він сам скомандував: «Спочинь», — і промовив до стрільців. З його мови, хоч дуже осторожної, виходило, що москалі вдерлися вже до Галичини і посуваються вперед. Хтозна, чи за пару днів не прийдеться і стрільцям вхопити за зброю і піти в бій. Тому треба передовсім послуху, а затим і військового знання.
— Товариші сотники, — звернувся він накінець до сотенних командантів, — назначать комендантів чет і роїв. На нинішніх вправах переробити розстрільну, наступ і відступ. Цей останній не повинен нам ніколи траплятися, бо Український січовий стрілець буде йти завсіди вперед, але добрий вояк мусить знати все.
Після того головний командант подався до канцелярії, навіть і в гадці не маючи, що незадовго золочівські сотні, щоправда, не зі своєї вини, зачнуть саме від відвороту.
«Сотники» взялися зараз за виконання наказу головного команданта, але справа не була така легка, як на око виглядала. Вибирай четових і роєвих, коли не знаєш, що хто і чи загалом що-небудь знає. Орієнтувалися по знайомству, фізіономії, а навіть і уборі. Приймали на пробу і на добровільні зголошення.
Зварич несподівано попав також у команданти. Завинили в цім випадку його жовті халявки, що дуже по-військовому били в очі. А опріч цього, польова фляжка і випханий наплечник.
«Сотник», підійшовши до нього і оглянувши докладно, відразу іменував його.
— Ви, товаришу, будете вести в мене другу чету. Як ваше назвисько?
Зварич підступив ближче.
— Маю честь представитися: Петро Зварич, студент.
— Дуже приємно, — відклонився сотник. — Іван Савчишин, директор школи…
— Товаришу сотник, я не знаю тих усіх вправ, — заявив твердо Зварич.
— Нічого! Я спершу покажу командантам, а потім ви переробите зі стрільцями. А загально команду знаєте?
— Знаю тільки те, що при вправах «Січей» потрібно.
— Знаменито! — і він пішов далі вибирати старшин.
Петро досить ніяково почувався в новій ролі. Мав командувати четою, не яких там небудь пожарників, але четою війська, четою Українських січових стрільців. Українську команду знав п’яте через десяте, трохи з годин рахунки в гімназії, трохи з «Січі», бо хотів заснувати її в Бужанах. Міг, щоправда, відмовитись, але жалко чогось було. В моменті, коли говорив зі «сотником», блискавкою передумав усе. Недостачі швидко доповнить і відповість завданню. А яка честь! А які очі будуть у Наталки, коли почує про це. А ще якби побачила!..
І Петро згодився. Функції його, як довідався зараз по збірці, не були знову такі тяжкі, щоб не можна було їх швидко навчитися. Мав списати свою чету, уставити по величині стрільців і робити з ними вправи. Щорання мав здати сотенному командантові звіт зі стану чети: хто хорий, хто спізнився, хто не прийшов. Щодо вправ, які заповів головний командант, то сотенні і четові мали зійтися пополудні на науку, щоби потім других навчати.