Але народ горів цікавістю. Хотів би був знати про все: і про бої, які перебув оцей сірий чоловічок, і про його звірства, і навіть про те, хто він, звідки, як називається, кілько має літ, чи жонатий і чи дуже боїться. Раз у раз падало в його сторону якесь питання, але, не зловлене, зависало в повітрі на загальне невдоволення. Народ ждав, переступав з ноги на ногу, нетерпеливився. Та якось ніхто не знаходив ради на це.
Врешті таки найшовся один чоловік, що знайшов спосіб.
Якийсь грубий, старший панок підступив до австрійського вояка:
— Пане вояк! Позвольте пару слів запитати того москаля.
— Не вільно! — заявив представник військової влади.
Старший панок не подавався:
— Я тутешній, золочівський адвокат Гартгляс, мене всі знають. І ви мене знаєте, пане вояк!
Військова влада подумала, кивнула головою і обернулася на зап’ятку — знак, що позволення дане.
Товпа в одну мить стихла, як учні в школі, коли вчитель збирається питати. Колесо довкола полоненого ще більше змаліло.
— Слухайте, пане! — звернувся адвокат до полоненого. — Ви капітан?.. Прапорщик?
— Я унтєр!
Товпа на звук з його уст аж колихнулася.
— Унтєр! — пішло від вуха до вуха.
— Як, як? — питали дальші.
— Ундер, унтер — не чув добре.
— Чекайте!
— Тихо…
Пані професорова не могла собі з цією назвою дати ради: «Унтєр — ун-тєр — може, то з французька?!.»— питалася Зварича, сусідів, але ніхто не міг пояснити їй.
— Може, то по-австрійськи генерал? — сказала більше сама до себе, але так голосно, що почув один з вояків, командант сторожі при полоненім. Він гордо випростувався і моргнув вусом.
— То така сама шаржа, як я… капрал! — додав з такою міною, що нібито професорова помилилася, але не дуже.
— Капрал! — пішов прибитий шепіт.
Але стихло вмить, бо адвокат, охолонувши після удару перших ворожих слів, став далі питати.
— А ви сколько австріяков забили?
Полонений зробив рукою рух, мовби відпихав когось від себе. Лице ще більш викривилось дурним усміхом.
— Я фельчер! — сказав голосно, щоби всім стало ясно, що він не винний крови австрійців.
— Фельчер? Фельчер!? Що таке фельчер? — пішло знову довкола.
— Це санітет! — пояснив Зварич професоровій, а вона невдоволено видула губи.
Адвокатові видалася ціла справа підозрілою. Почав сумніватися, чи справді перед ним москаль. Рухи, професія і ніс не вказували на те.
— А ви православний челавік?
Полонений заперечив.
— Що ж? Татарин, вірмен?
Полонений хвильку вагався, а далі, глянувши на окруження, відповів:
— Я… єврей!
***
Перші полонені, хоч їх було небагато, бо тільки один і то жид, дуже причинилися до вспокоєння розбурханої уяви застрашених золочівців.
Нехай, думали люди, нині один, але завтра може прийти тисяча або й більше… Вже сам факт, що австрійці взяли когось у полон, доказує, що москалі мусили десь утікати. Дехто із професії полоненого витягав потішаючі консеквенції. Мовляв, фельчер — санітет ніколи не йде напереді. Значить, австрійці зайшли на зади москалів, коли аж фельчерів полапали. Нікому і на думку не прийшло догадатися, що фельчер міг зовсім добре сам особисто уложити план свого полону, а австрійські війська не мусили при тім побіджувати.
Але такої єресі ніхто не допустився, і золочівці йшли того дня спати спокійно і безпечно, певні, що на східному фронті все в порядку.
***
Другої днини Зварич дуже рано схопився. Цим разом вирвала його зі сну не втеча золочівців з міста, а вчорашнє іменування. Він же ж старшина і мусить бути перший на збірці! Швидко зібрався і вийшов надвір.
Місто вже пробудилося, але ще не шуміло своїм звичайним гамором. Десь далеко торохкотіли вози по битій дорозі. Либонь, якийсь військовий обоз або зігнані з сіл «форшпани».
Від самого досвітку гуділи на сході гармати. Але цей гук інакший був, як попередніми днями. Не такий придушений і сильніший немов. Видавалося, що приблизився, або, як дехто догадувався, в бій вступила тяжка артилерія. Раннє повітря дрижало від далекого гримоту, розколихане, мов вода на ставі. Гур-гур-гур! — немов хтось великим і тяжким маглем рухав.
Золочів пильно прислухувався до тих гуків, але, на око, нічого не робив собі з цього. Як кожного іншого дня, спішились перекупки на торговицю, їхав до раннього потягу возій, а купці з тріскотом підносили засуви по крамницях. На Валах, що тільки назву таку задержали, а були, властиво, міським городом, теж нічого не змінилося. Біля брами до казарм, так, як і вчора, лежали покотом люди. Це покликані до війська останні резерви, що по кілька днів ждали на своє призначення. Ніхто ними не займався, ніхто не журився. Був наказ: прийти і ждати, от вони і ждали — так, як український селянин уміє ждати.