Поприїздили своїми возами, з жінками та дітьми, попривозили собі харчів і ждали. Спали на голій землі біля казарми, під кущами та на лавочках городу, дякуючи Богу, що погода держалася, а то були б зразу зазнали лиха.
Легенька сиза мряка, що раннім ранком стелилася по городі, виглядала, мов видих соток зажурених грудей, а не випари брудного міського ставу.
Зварич сів на порожню лавочку і дивився на мобілізованих. Деякі з них уже повставали і милися при джерелі, деякі, помившись, голосно відмовляли молитви, але багато ще спало. Ці останні немов прочували, що тільки їх спокійного сну — ось тут, на голій землі біля казарми.
Жінок мало було. Вони або приїздили щодня довідуватися до чоловіків, або — котрі здальша — ночували на передмістях Золочева і приходили рано зі сніданком. Тільки ті, які не мали чи не хотіли заїздити нікуди, ночували таки при чоловіках і надавали цілій групі мобілізованих вигляду зовсім не військового.
Біля Зварича проходив якийсь старший вже селянин, вертаючи від джерела. Свіжовмите лице блистіло в раннім сонці матовим бронзом, а з-під навислих густих брів дивилися в далечінь спокійні сиві очі. Шпакувате волосся, мокре ще від води, спадало на чоло, де-не-де розкриваючи поясок білішої шкіри — знак від капелюха. Петрові захотілось побалакати з ним хвильку.
— Слава Богу! — привітав селянина, коли він зрівнявся з лавочкою.
Селянин повернув у його сторону голову і повагом віддав привіт:
— Слава навіки.
— Ви також до війська?
— Аякже… Ось уже третій день чекаю отут! — і показав головою на браму казарми.
— А ви звідки?
— З Утіховець.
— Знаю, — відповів Зварич. — А я з Бужан. Знаєте, де це?
— Чому не знати! Буде півтори милі звідси. Їздив колись туди за кіньми.
— Сідайте трохи, як маєте час, — промовив Петро. — Поговоримо…
Селянин приглянувся уважно Зваричеві і стоячи запитав.
— А ви чий будете?
— Я від професора! Городюк називається… Може, знаєте його?
— Знати не знаю, але чув за нього.
Видно, ці Петрові генералії вистарчили селянинові, бо він приступив ближче і сів на лавку.
— Ви кілько літ маєте? — запитав Петро.
— В Спасівку минуло сорок і один.
— І ще вас кличуть? — здивувався Петро.
— О, ще й старших кличуть. Тут є з нашого села трьох таких, що їм за місяць сорок і два буде, а ще їх закликали.
— То ви вже десь давно жонаті?
— Шіснайцять років. П’ятеро дітей у мене, а найстарший то вже до п’ятої кляси гімназії йде.
На згадку дітей бронзове лице припало сніддю. Очі під навислими бровами дивились хвилю в далеке невідоме, а далі потупились на землю. З грудей вирвався глибокий віддих.
— Та що! Нема апеляції… кличуть, то треба йти. Мусиш. А ви? — звернувся селянин до Зварича. — Також ідете?
— Я ще не мушу, але йду добровільно. До Українських січових стрільців.
— Чув я, що багато йде добровольців. Що ж… Молоді хлопці… кортить.
— Не те що кортить, а треба, — доказував вчительським тоном Зварич. — Україну мусимо від москаля відбити.
— Україну, кажете… А багато ж вас є?
— Ну… буде… — зам’явся Зварич, — буде зо двайцять тисяч.
Селянин посміхнувся.
— Двайцять тисяч… Багато воно і мало. В москаля сто раз тільки буде.
А трохи помовчавши, спитав:
— То в москаля також є Україна?
Зварич злісно скривив уста. Маєш тобі галицького українця. Такі питання ставить! Але, подумавши, що золочівський повіт не такий-то свідомий, простив селянинові нещасливий запит.
— Є в москаля Україна. І то багато більша, як у нас… Дивно, що ви про це нічого не чули, — додав з докором.
Селянин, видно, вичув злість у словах Зварича, бо старався справу загладити.
— Та дав би Бог, щоби там Україна була велика. Недовго москаль воював би з нами, сили не стало б.
— І не буде довго воювати, — запалився Зварич. — Ми як тільки ввійдемо тамтуди, зараз народ стане за нами…
— Проти царя ніби?! — перебив недовірливо селянин.
— А ви як гадали!?.. Певно, що так. Досить їм московської неволі. Чекають там на нас, і ми підемо до них.
Селянин хитав головою, притакував, але видно було по нім, що не вірить… Нараз підніс голову і несподівано змінив тему: