«Що штовхало мене, — писав через багато літ автор, — до складання пісень? Не натхнення, а потреба, просьба, трагічна подія, а часом настрій — веселий або сумний. Відходимо від коша — пісня, йдемо на фронт — пісня, йдемо на Східну Україну — пісня, а там смерть приятеля, власна або чужа, і так далі»[3].
Безперечно, особа Купчинського-пісняра ще чекає свого дослідника. Зараз про це згадуємо лише як про один із штрихів до портрета письменника, бо і пісенна його творчість, і публіцистична поезія, і проза малих та великих форм, і все інше, що виходило з-під пера Купчинського, має певну спільність — тяжіння до факту, до матеріалу на злобу дня, матеріалу актуального.
Р. Купчинський справді завжди жив болями свого часу, потребами рідного народу. Його «Ода до пісні» неначе написана зараз, коли наша трагічна мовна ситуація так само жадає рятунку, як жадала вона і в поетову добу:
Це вже, як бачимо, лірика публіцистична, в якій він намагається урізноманітнити форму вірша за допомогою ритмічних засобів. Багато критиків і при житті, і вже по смерті письменника говорили, що талант Купчинського повністю не розкрив своїх ресурсів. Правда, межі досконалості завжди умовні, й, оцінюючи творчість Купчинського, не завжди можна підносити надто високо планку художніх вартостей. Але слід відзначити, що він володів добрим поетичним даром, умінням бути тонким ліриком, майстром психологічної деталі. Хіба не про це говорить ось така повоєнна картина:
Є багато речей у Р. Купчинського, які дають усі підстави говорити, що за інших, сприятливіших умов його творчість могла б сягнути вищого рівня. Але письменника слід цінити за його конкретну працю, за те, що він зумів зробити. Богдан Лепкий у короткому огляді української літератури «Наше письменство» поезію Р. Купчинського називав витонченою за формою класичного і модерного вірша. Високі атестації їй давали С. Гординський, Б. Кравців, Б. Бойчук. А трилогію «Заметіль», як свідчить тогочасна галицька преса, «зачитували до дірок». Сьогодні Р. Купчинський повертається до читача, перемагаючи кон’юнктурні перепони, долаючи час. Повертається, щоб належати новим поколінням, щоб зайняти своє місце в історії нашої літератури.
ТАРАС САЛИГА
***
Село Бужани чи не найбільше з усіх сіл Золочівського повіту. Лежить воно на захід від Золочева, при битім шляху, що, наче велетенська сіра змія, поклався поперек села і далі — поперек бужанських піль та сіножатей. Може, й то йому завдячує село свій розріст і свій вигляд… Здається, що так, бо не тільки в Золочівщині, але й цілій Галичині, чим село далі від битого шляху, тим воно як не бідніше, то бодай на бідніше виглядає.
Бужани і не бідне, і не погане село. Хати хоч і з непаленої цегли, але великі, гарні, мало котра на одну кімнату… Довкруги хат багато зелені, переважно ясень та осокор. Садків овочевих небагато, хіба що при пасіці, і то по більшій части терносливи, що то їх пруньками звуть, та немудрі груші — гнилиці.
Посередині села, на пригорбі, церква велика, трибанна, славна на цілий повіт тим, що її самі бужанці ставили, а архітектом і будівничим був старший брат Склярський. Біля церкви зараз приходство, замітне на всю околицю не так великим садом, як тим, що ціле обгороджене і ні в однім місці пліт не б’є поклонів.
По другій стороні шляху, за церквою, громадський майдан і на ньому школа, чолом до дороги, мурована та простора, одинока будівля в селі з червоною бляхою на даху.