— Гармати ліпше чути. В такому разі, наші мусили податися назад.
За годину вже цілий Золочів говорив, що під Олієвом москалі розбили австрійців, знищили один курінь, забили майора Клявса і марширують на захід.
Як не старалися військові чинники заперечувати це, та в дусі дивувалися самі, звідки цивільне населення має такі докладні і правдиві вістки…
***
Під вечір нові поголоски і нові події дали привід, до паніки. Від сходу в’їхав до Золочева дивний, невиданий ще досі «обоз». Попереду в повозі їхав якийсь пан з жінкою та дітьми, а за ним кільканадцять возів, навантажених усяким добром: мішками збіжжя, подушками, перинами, кріслами, посудою, а навіть грамофоном.
Все то вкотилося в Золочів, і багато людей бачило цілу ту каравану, але до середини міста доїхала тільки вістка про неї. Сама каравана зникла десь, мов під землю сховалася, і найліпші розвідники не могли винюхати, де саме вона поділася.
Зварич стрінув знайомого народного учителя Соляника, який саме вертав з розвідки.
— Що ж, пане професор, знайшли ви каравану?
— Подумайте: де вона могла подітися?!
— А хто ж це був?
— Хто був, то знаю, але мене більше цікавить, де подівся. Всі бачили, як їхав, дехто навіть розмовляв, але ніхто не знає, що далі сталося.
— Адже не могла втопитися на дорозі,— докинув Зварич.
— Ясна справа, що ні.
— Скажіть же: хто то був?
— Якийсь дідич звідтам… — і Соляник показав головою в сторону таємничого сходу.
— Що, з Росії? — здивувався Зварич.
— Пане Зварич, чи ви з місяця впали! Москалі вже за Олієвом, а ви дідича з Росії шукаєте.
Зварич побачив, що стрілив дурницю, і старався направити немиле враження.
— Ну… я думав, може, який скомпрометований… втікає перед москалями…
Соляник насмішкувато глянув на нього.
— Що вам таке якесь по голові колотиться? Дідич з Росії міг би втікати до Галичини через свій фронт?! Та це таки наш, австрійський поляк. Втікає, бо москалі вже під його село підступили.
Зварич щиро зареготався.
— Чого ви смієтесь? — спитав здивовано Соляник.
— З себе самого. Мені смішно, що я міг так по-дурному думати. Але тепер чоловік направду дістає якусь мотилицю. Кожна вістка для нього правдива: раз — що наші за границею, другий раз — що москалі під Олієвом; раз — що наші б’ють, то знову — що втікають. Я нині, наприклад, чув три різні чутки, а кожна «з достовірного жерела» і кожна противорічна.
Соляник засміявся і собі.
— Думаєте, що зі мною інакше. Я знову цілий день бігаю і шукаю саме тих жерел. Але оце останнє — то знаю про нього з фактично достовірного жерела.
— В такому разі, скажіть, де міг той дідич подітися.
— Може, скрутив куди на бічну дорогу, а може, заїхав куди.
— А може, військо його задержало і сховало? — впало на думку Зваричеві.
Соляник задумався.
— Знаєте… То може бути. Не хотіли, здається, щоб ширилася паніка. Але, — додав по хвилі,— вона і так уже шириться. А про те, що сказав отой дідич, певно, вже пів Золочева знає.
— А що ж він, властиво, сказав?
— Як то ви не чули? Я ж вам, здається, вже казав: москалі підступили під його село, і він мусив утікати.
— Більше нічого?!.
— Треба вам більше?.. Мені це вистарчає… Решту можна вже собі доспівати: попросту наші…
Вулицею надійшло трохи австрійських старшин, і Соляник урвав речення, яке, здається, не було зложене на хвалу австрійської армії.
Коли старшини перейшли, він шепнув до Зварича:
— Бачили ви їх міни? Щось тут недобрим пахне. Я вам кажу, що то готово дуже зле скінчитися. Одної хвилі заберуться, а нас кинуть на поталу.
Зварича це неприємно вразило.
— Можливо, що москалі вдерлися в Галичину, але я не вірю, щоб Австрія могла так легко віддати Золочів. Це ж майже твердиня!..
— Е, ви говоріть своє, а я своє кажу. Стрільці підуть так само, як і військо, а нам навіть знати не дадуть. Ну, бувайте здорові,— закінчив сумовито. — А як будете десь за Львовом, то згадайте мене, старого.
Подав Зваричеві руку і побіг підтюпцем у сторону каварні. Може, знову шукати достовірного джерела на якусь іншу чутку… Зварич довго стояв на вулиці і думав над тим усім. Все складалося на те, що слова старого учителя були правдиві, але чогось ціле його єство бунтувалося проти зовсім логічних висновків.
— Як же ж?! Австрія мала б програти війну? З ким?! З неграмотними москалями… Австрія, яка мала знамениту техніку, вишколене військо, прекрасних генералів?!. Мав би ж німецький дух, німецька солідність упокоритись перед отими москалями, яких маленька Японія збила на капусту?!. Що ж тоді зі стрілецькими мріями?! Де похід на Україну, де визволення російських українців з-під кормиги білого царя?!.