— Долів! — пішло шепотом з уст до уст.
Всі полягали, де хто стояв… Зварич приліг на якійсь межі, маючи перед собою корч чи, може, граничний горбок. Думав собі, що це заслоняє йому вид і він нічого не побачить напереді, але боявся рушитись, щоб не псувати рівної лінії.
— Товаришу! — почув біля себе шепіт. — Будьте такі добрі: покажіть мені, як обходитися з тим верндлем.
Обернувся і побачив, що до нього підліз його сусід по розстрільній.
— Я сам перший раз маю такий кріс у руках! — признався Зварич. — Питайте сусіда наліво.
Але товариш не квапився шукати другого сусіда. Здається, радий був, що зблизився і заговорив до когось, бо далі лежав коло Зварича.
— Думаю, що нам пояснять, як прийде що до чого, — додав, немов на своє оправдання, що не відходить.
Зварич теж радий був, що біля нього є хтось другий. Страшно не страшно, але всетаки неприємно в таку темну ніч вижидати ворога самому.
— Як думаєте, товаришу, чого нас випровадили тут? — питався сусід.
— Мусить бути щось зле на фронті. Певно, москалі десь загналися! — відповів Зварич.
— А як вам здається: ми стримаємо їх?
Зварич сам собі вже кілька разів задавав те саме питання і ні разу не знаходив на нього відповіди.
Далеко десь у глибині пітьми почувся тупіт кінських копит.
— Кавалерія! — шепнув сусід.
«Козаки!» — подумав Зварич.
— Наладувати кріси! — пішло знову з уст до уст.
Десь-не-десь цокнув замок.
Зварич взявся до свого кріса і ніяк не міг дійти, як, властиво, його ладується. Кусник заліза, що виставав збоку, ані руш не хотів податися і відчинити замка.
Вовтузився сам, радився зі сусідом, але нічого з цього не виходило. А тупіт кінських копит кріпшав, зближався щораз то більше… Зварич був у розпуці. За хвилю загориться бій, за хвилю, може, рушать козаки в атаку, а його кріс стільки варт, що незручний кіл з плоту.
На щастя, надбіг сотенний.
— Кріси наладовані? — спитав шепотом.
— Ні, бо не знаємо як.
Сотенний командант нагнувся і відчинив замок.
— Тепер засадіть набій, замкніть назад і відведіть курок… Стріляти аж на команду! — і побіг дальше справджувати виконання наказу.
Зварич зі своїм сусідом набили з тяжкою бідою кріси і прилягли ще більш до землі. Тупіт зблизився вже на таку віддаль, що чути було докладно цокання підків до каміння.
— Halt! Wer da?![7] — скричав хтось на гостинці, а вигук цей врізався як ніж у нічну глушу. Зварич задержав віддих, надслухуючи… Тупіт коней спинився, і якийсь перестрашений голос викрикнув:
— Та то ми… Панські коні ведемо з фільварку.
З розстрільної війнуло полегшею. Хтось навіть підвівся, бо Зварич на тлі трохи яснішого неба побачив сильветку.
Нараз: гри-и-им!! — роздався вистріл, а гук хвилею покотився по полі.
— Nicht schiesse-e-e-n![8] —скрикнув хтось від дороги, певно австрійський старшина.
Повз Зварича перебіг сотенний.
— Хто стрілив? — питався по дорозі.
— То десь направо! — відповів Зварич.
На дорозі чути було, як командант Сроковський розмовляв з людьми, які приїхали. Щось питався, а вони відповідали.
— Ні, нікого!.. Та де!.. Я не бачив!..
Поодинокі слова долітали до Зварича, і він з них виміркував, що розмова йде про москалів. З цих уривків можна було зрозуміти, що москалів не було тут, а врешті, як могли б люди провадити коні, коли б москалі були близько Золочева. Здогади його показались правдивими. Не минуло й п’ять хвилин, як вийшов наказ:
— Збірка на дорозі!
За хвилю вже сотня марширувала в сторону міста. Та як же інакше виглядала вона тепер… Хлопцям від балачок губи не замикалися. Кожний щось мав цікавого оповісти, кожний зазнав якоїсь пригоди. Весело було на душі. Небезпека минула щасливо, а з другої сторони: робили розстрільну проти правдивого ворога і мали боронити місто. Щоправда, впав один стріл і то нехотячи, але могло тих стрілів упасти більше і на ворога… До того радувало всіх і те, що тепер були озброєні, як правдиве військо. Хоч зброя їх — старосвітські кріси, а замість ременя теліпалось кусень шлеї, але добре й те.
Та радість із-за посідання зброї не тривала довго. Сотня замарширувала знову на подвір’я казарми, і там казали віддати назад до магазину кріси та набої. Стрільці знову вийшли безоружними і були лихі, що не могли завтра похвалитися ще й крісами перед другою сотнею. Бо що нічною виправою викличуть заздрість — не було сумніву.
Зварич пішов порожніми вулицями додому. Сумно якось виглядало нині місто. Навіть каварні були позамикані. Здається, фальшива тривога, що козаки перед містом, нагнала страху навіть таким нейтральним людям, як каварники. Саме як скручував на Підвійтя, з бічної вулиці викотився проти нього якийсь обоз.