Підійшов під двері дядьків і постукав. Тихо… Тільки чути рівномірний хропіт дядька, знаний і незрівнянний на цілу околицю. Постукав удруге сильніше і довше.
— Хто там? — почувся зсередини змінений голос дядька.
Зварич натиснув клямку і ввійшов до кімнати. Занавіски на вікнах були спущені, і в кімнаті панувала сутінь.
— Хто то? — якось ніби злісно, ніби з острахом запитав Городюк.
— Та то я, Петро! — відповів Зварич.
— Петрику, то ти?! — скричав радісно Городюк. — Чому ж відразу не казав? Я вже думав Бог зна що.
Від Городюкового крику прокинулася і тета. Нервовим рухом сіла на ліжку і отворила широко очі.
— Що… де?!.. Хто то прийшов?..
Зварич без слова припав до її білої руки, яка ще судорожно трималася ковдри.
— Петро! — всміхнулася щасливо. — А ти звідки тут взявся?
— З Золочева, тето! — відповів, не піднімаючи голови.
Городюкова похилилась сидячи і припала устами до голови вихованка.
Петро почув, як якесь дуже любе, ніжне тепло розлилося йому в грудях і здержує віддих. Знав, що дядьки люблять його як сина, але ніколи не відчував цього так сильно, як тепер.
Збудили його дві сльози, що впали йому на шию, і нетерпеливий голос дядька.
— Жінко, та чого ж зараз плакати! Петре, а зі мною не привітаєшся?
Петро відірвався від руки тети і підійшов до дядька.
— Сервус! — вимовив твердо дядько і поцілувався з ним у лице.
Вимовив твердо цей товариський поздоров, але очі шклилися в нього, мовби й їм недалеко було до сліз.
— Ну, як же ж там при стрільцях? — запитав Городюк.
— Добре, але… але… дядьку, чи то правда, що отця Керницького арештували?
Городюк сумно похитав головою.
— Правда…
— Коли ж його взяли? Не можна було щось порадити?! Як же ж так: просто взяли і кінець?
— Не було ради! — відповів прибитим голосом Городюк. — Прийшли на приходство…
— Хто? — перебив Петро.
— Як хто? Жандарми!
— Наші? Бужанські-таки?!
— Ех! Коби-то наші,— зітхнув Городюк. — Ще можна було б до них промовити, а то чужі… Військова жандармерія.
— І що?
— Та що!.. Зробили ревізію. Шукали за якимись планами. Нічого, очевидно, не знайшли, але старого забрали.
— Лайдацтво чисте! Що їм був старий Керницький винен? Дядьку! Тут треба щось робити… Ходім до Керницьких!
— Почекай! Так зараз не можна… Зарано ще. Повстаємо, вип’ємо снідання, тоді підем.
— Треба щось робити… конечно треба, — гарячкувався Петро. — Я вже в Золочеві чув, що арештують москвофілів. Але про Керницького навіть не думав.
— І я так само, — говорив Городюк, натягаючи убрання. — Керницький нічого загалом не робив, а вже про якусь шпіонажу, то й думати смішно.
— Забрали старого… А… решта… в хаті… пані Керницька з донькою… їм нічого?
— Ні. Тільки випитували щось…
— І звідки могло таке впасти на Керницького?
— Мені здається, що це тільки якийсь донос… Але я не вірю, щоб Керницького довго тримали. Нема за що!..
— Донос?! Хто ж міг би… Керницький нікому нічого не завинив. Поляки не вважали його небезпечним.
Городюк підійшов до Петра і глянув на нього таємничим поглядом.
— А більше, крім поляків, нема нікого в Галичині?!
Петро не зрозумів.
— Українці…
— А більше нікого? — допитувався Городюк.
— Жиди!
— Ну, нарешті. Який ти недодумливий…
— Крім поляків і українців є ще в Галичині жиди, — додав злісно, поволі вимовляючи кожне слово.
Пані Городюкова махнула рукою.
— Ех! Тобі все тільки жиди… Бог зна хто доніс…
— Дай спокій, — перебив Городюк. — Я знаю, що говорю. Але це не повинно вийти поза нашу хату.
А звертаючись до Петра, додав:
— Вважай, Петре, що це поки що тільки домисел.
Петро з дива не міг вийти:
— Невже ж Берко міг би…
— Берко не Берко, але щось у тім є. Маю деякі підозріння, навіть докази. Но, але лишім це. Жіночко! — звернувся до Городюкової.— Давай лиш що-небудь поснідати.
Зварич ішов мовчки поруч Городюків. Роздумував над усім, що сталося попереднього дня на приходстві, і над тим, як воно тепер виглядає. Ввійшовши на подвір’я, видалось йому, що все вже не так, як було. Хата стояла якось безрадно на травнику, розсіяно поглядаючи вікнами на всі сторони. На гумні перед стодолою стояв віз, повний снопів, покинений і забутий. Ніхто тим, видно, не журився, що може за хвилю впасти дощ і замочити снопи. На подвір’ї ні живої душі. Навіть пси, що кожного разу вибігали з гавкотом, коли хтось зблизився до хати, нині зашилися кудись, забувши стародавній звичай на попівствах.