Перша стрінула їх пані Керницька. Зварич глянув на неї і очам не хотів вірити: як ця жінка могла так за одну ніч змінитися. Пригаслі очі дивились із-за підпухлих повік бездушно і тупо, що ще більш додавало їм розпучливого вигляду. Довкола уст, які пробували тепер усміхатися, потворилися глибокі морщини, що затирали веселість усміху і викликали сум.
Ціла постать пані Керницької, така проста, рівна донедавна, тепер пригорбилась, пригнулась, мовби давив на плечі тягар.
Підійшла зі своєю сумною усмішкою до Городюків і тихо промовила:
— Добре, що ви прийшли, бо я мало не здурію. Наталка вже хотіла по вас посилати. Так, знаєте, тяжко…
Не докінчила… Видно, що за ніч не виплакала всіх сліз, бо вони цюрком покотилися по лиці.
Зварич стояв збоку, і жаль налягав на його груди. Жалко було йому отця Керницького, що десь поневіряється по арештах, жалко пані Керницької, що ось розридалася в його присутності, жалко й Наталки, що десь по закутках виплакує свою діточу любов…
— Пані дорога! — відізвалась Городюкова. — Успокійтеся, кохані. Нарадимось зараз… щось зробимо.
— І я так думаю, — додав Городюк. — Ось приїхав Петро з Золочева, може, щось порадить. Він же військовий!
Пані Керницька відірвала руки від очей і глянула в сторону Петра. На її лиці майнула усмішка радости і надії. Певно, видалось їй зовсім природним, що Петро, військовий, Український січовий стрілець, дійсно одинокий може тут порадити чи помогти.
— Як ся маєте! — привітала його, коли Петро схилився до її руки. — Ви коли з Золочева?
— Нині раненько! — відповіла за нього Городюкова. — І уявіть собі, пані, якісь вояки задержували його по дорозі. Думали, що то шпіон і навіть арештували…
Петро легковажно посміхнувся.
— Арештувати не арештували, але задержали. Та я їм показав легітимацію, і пустили…
— Чисті вар’яти! — сказав ніби сам до себе Городюк. — То ж переходить усяке поняття.
Розмова весь час провадилась у передпокої. Городюки були такими частими гостями в домі Керницьких, що ні вони, ні пані дому не запримітили цього. Зрештою, хто звертав би увагу на це тоді, коли таке нещастя трапилось. Щойно як заговорив Зварич, пані Керницька пригадала собі, що ще досі не просила гостей до кімнати.
— Ви не дивуйтеся мені,— сказала до Городюкової,— я зовсім вже голову стратила.
— Але ж, пані,— відповіла Городюкова. — Чи то ми такі гості, щоб на нас звертати увагу?
Перейшли через їдальню до салону. В покоях остали ще сліди вчорашньої ревізії. Канапа в їдальні була відсунена і так остала донині. В салоні, біля фортеп’яно, була відірвана дошка в підлозі. Один її кінець держався цвяхами при листві, другий стирчав догори, як відбите віко паки.
Петро оглядав це все і з дива не міг вийти, за чим могли шукати за канапою чи під підлогою.
За його зором пішла пані Керницька і відповіла на німий запит:
— Шукали за російськими крісами… Звідки в нас російські кріси? Тут ще нічого, — говорила далі пані Керницька, — але в канцелярії… Всі метрики, всі письма, всі книжки перекинули, найменший папірчик оглянули. Знайшли «Ниви» кілька чисел — забрали зі собою.
— А як поводилися, пані добродійко? — запитав Зварич.
— Та як? Не пускали нас нікого з хати, випитували службу, чи не бачила кого підозрілого в нас, викрикували, вистукували, а мужа мало один жандарм не вдарив. «Milczeć! Teraz my tu gadamy!» — кричав до мужа.
Пані Керницька на згадку того знов піднесла хусточку до очей. Зварич почув, що в його серці накипає злість на ту незнану силу, яка починає кривдити людей без розбору і без підстави, нібито в ім’я оборони держави перед ворогом.
— І де його, бідного, попровадили? — побивалася пані Керницька.
— Пані, не гризіться, — успокоював її Городюк, хоч самому недалеко було до сліз. Раз у раз витирав окуляри і потягав носом.
— Я думаю, — обізвався Зварич, — що отця забрали до староства, до Золочева.
— Ні, не до Золочева. Повезли кудись на захід, може, до самого Львова.
— То ще було б півбіди, — сказав Городюк. — Львів — не яка-будь провінція в роді Золочева чи Перемишлян. Багато наших впливових людей. Я й сам знаю декого і в намісництві, і в раді шкільній, і в краєвім виділі. Впрочім, наші посли…
— А якби так поїхати просто до Львова? — запитав Зварич.
— Я вже сама так думаю! — відповіла пані Керннцька. — Але коби знаття, що мужа до Львова забрали.
Городюк покрутив головою:
— Ні, пані! Ви не можете тепер їхати. Без ніякого документа… ще вас де по дорозі затримають, а тоді і отцеві не поможете, і собі пошкодите. Найліпше буде, як я поїду. Але перед тим мушу розвідатися, де отця забрали. Бодай менше-більше. Я вже нині посилав на жандармську станицю, але не було коменданта. А він одинокий може щось про те сказати.