— Ні, дядьку, — обізвався Зварич, — найліпше, як я поїду. Вас тут треба: мусите бути і в хаті, і тут. А я сяду на ровер і вертаю до Золочева, а звідтам просто до Львова.
Пані Керницька подивилася з вдячністю на Зварича:
— Ой, пане Петре, якби ви мені це зробили… Ви тепер маєте всюди доступ, вам повірять, послухають.
А Городюк додав:
— Таки так, як ти кажеш, буде найліпше. Тільки не знати, чи тебе пустить команда?!
— Чому не пустить?! Скажу, в якій справі, то, певно, позволить.
— Дай, Боже! Але я таки ще перед тим запитаюся на станиці.
— Підіть, підіть, пане директор, — просила Городюкова. — Шірмер так добре жив з мужем, повинен сказати.
— Не тільки повинен, але мусить, — додав палко Зварич.
— Нема тепер, сину, жадного мусу, крім одного — як маєш силу! — відповів Городюк. — А що силу має військо, то тільки ми, цивільні, мусимо, а вони можуть, як хочуть. Але я думаю, що Шірмер скаже, бо чесний чоловік і німець.
Сказавши це, Городюк встав і зібрався до виходу.
— Ви сидіть і чекайте на мене. За півгодини я вернуся, — сказав на відхіднім.
Пані Керницька видимо заспокоїлася. Чорні думи, що обсіли були від учора її голову, вступилися — відлетіли під впливом слів Зварича і Городюка. Здавалося їй, що справа не так вже зле стоїть, як виглядала, і отець Еміліян верне за два-три дні назад додому.
— Господи, аж мені легше стало, — сказала і відітхнула з полегшею. — Яка я вам, панство, вдячна, що ви зайнялися тим усім.
Городюкова махнула легковажно рукою:
— Ах, пані кохані! Чи якби в нас, не дай, Боже, щось такого сталося, чи не помогли б нам.
— Та так, але знаєте, пані, завсіди приємно, як ви нами так зайнялися. Я вже була безрадна: тут мужа забрали, тут я сама — боюся вночі, надслухую, може, й по нас ще прийдуть… Цілісіньку ніч ока не заплющила. Наталка также не знаю, чи спала…
— А де ж панна Наталка? — відважився запитати Зварич, вибравши догідну хвилю.
— Десь, певно, в городі сидить. Чекайте, зараз її покличу. Нехай трохи розважиться. Бідна дитина так сплакалася за татом.
— Кличте, пані, нехай сидить разом з нами, — обізвалася Городюкова.
— Все-таки легше в гурті, як наодинці.
— А ви знаєте, — всміхнулася Керницька, — що я ще нині нічого в устах не мала.
— Бійтеся Бога! — зжахнулася Городюкова. — Певно, Наталка так само. Йдіть, пані, кличте її і їжте, конечно їжте що-небудь. Ви не можете так робити, таж то можна заслабнути. Чекайте, ви йдіть по Наталку, а я піду до кухні щось прилагодити.
— Може, я попрошу панну Наталку, — жертвувався Зварич. — А пані добродійка з тетою остануть.
— Добре, Петрику, йди на город і клич, — сказала панні Городюкова і, взявши Керницьку під руку, пішла з нею до кухні.
Петро був незвичайно вдоволений з такого обороту справи. Весь час розмови, хоч і як займала вона його, хоч і як арештування отця Керницького лежало йому на серці,— раз у раз глипав на двері, чи відчиняться і не стане в них знайома йому постать дівчини, що мов навмисно сховалася перед ним.
Вийшов швидко на веранду і зараз зі сходів гукнув:
— Панно Наталко! Панно Наталко!
Ніхто не відгукнувся. Петро, знаючи всі закамарки городу, пустився стежками шукати дівчини. Саме входив у бузкову алею, як із корчів показалася зелена турецька хустка.
— Панно Наталко! — кликнув ще раз Петро, так, ніби її не завважив. Йому страшенно хотілося, щоб Наталка відповіла на його клик.
— Прошу! — відгукнулася легко дівчина.
Петрове серце тріпнулось радісно від того голосу. Швидко побіг стежкою і за хвилю станув перед дівчиною.
Вона спинилася на ходу і стояла потупивши очі. Ціла Петрова певність себе десь нараз поділася.
— Панно Наталко! — сказав несміло. — Ходіть до хати. Адже ви ще нічого не їли нині…
Останні слова сказав так якось ніжно, мов до маленької дитини. Наталка помалу піднесла очі, і на Петра глянули дві волошки, ще гарніші, як звичайно, бо повні сліз, немов роси.
— Ви коли приїхали? — запитала тихо, але радісно.
Петро щойно тепер помітив, що не привітався з нею.
— Нині рано. І як довідався про все від дядьків, прийшов до вас.
Наталка спустила голову і почала кліпати очима. Дві великі сльози викотились із-під вій і задержались на личку.
Петро почув, що й йому напливає сердечна вода до очей. Бідна кохана дівчина! Скільки мусила витерпіти!.. Але разом з тим зникла і його несмілість.