— Панно Наталко! — промовив, підступаючи ближче. — Не гризіться, все буде добре!
— Ая, буде… Зроблять так з татком, як з Якимцьом!.. — ледве вимовила Наталка. Плечі в неї підкулились, голова іде нижче опала, а цілим тілом потряс довго здержуваний плач.
Затулилася хусточкою і стояла, така безпомічна, така бідна і така кохана, що Петро не міг здержатися: притулив її легенько до себе. Не боронилася. Навпаки, сперлася на нього і хлипала на його грудях. Петро здержував цілою силою волі сльози, що, не маючи вільної дороги до очей, стиснули йому горло і відібрали мову. Мовчки гладив одною рукою ясну голівку, а другою горнув до себе безвільне, в’яле тіло дівчини.
Врешті поборов жаль і завернув сльози.
— Наталко! Кохана моя! Не плач!
Сам не знав, звідки в нього та сміливість узялася, що сказав до неї через «ти». Наталка, на диво, не пручалася, не протестувала.
Може, не чула його слів…
— Не плач! Наталко! — говорив щораз відважніше. — Не бійся! Татові нічого не станеться. Нині-завтра вернеться назад.
Рукою підніс її голову догори. На нього глянуло лице з заплаканими очима і скривленими устами.
Не боронилася. Так хотілося йому, поцілувати оті скривлені усточка, але тільки притулив своє лице. Наталка перестала плакати і тільки схлипувала, як дитина крізь сон.
— Ну, вже успокійсь, коханчику мій любий, — шептав до неї.— Бачиш, я приїхав до тебе і все зроблю, що можу… Тато приїде наз…
Увірвав на півслові. Почув, як мокрі від сліз, холодні уста дівчини діткнулися ледве чутно його гарячого обличчя. А може, це йому тільки так видалось?! Пригорнув кріпше кохану дівчину і завмер у вижиданні. Ще більш приблизне своє лице до її уст.
— А за мене не забула, Наталко? — сказав ледве чутно.
Від Наталки прийшла безмовна відповідь, та така, якої сам Петро не сподівався. Наглим рухом закинула дівчина руки на його шию і щільно притулила лице до його лиця.
— Ні, Петрику, не забула…
Петро в першій хвилі аж остовпів. Перший раз у житті обійняла його дівчина і призналася, що любить його, що не забула про нього. Не хотів просто вірити, що це все правда. Але глянув униз і побачив її, свою кохану, вимріяну Наталку, з руками, закиненими на його шию.
Остання опора прорвалася. Повінь невимовної радости хлинула до нього, і він, не пам’ятаючись від дивної розкоші, припав устами до її уст, очей і шиї. Чув на устах солоний смак Наталчиних сліз, але це тільки подвоювало його жажду поцілунків.
Наталка не боронилася. Як розтаялий віск, подавалася в його руках, ціла якась безвільна: з замкненими очима, з розхиленими устами лежала в його руках, мов омліла.
Тільки з-під довгих чорних вій не котилися вже сльози, а довкруги уст грала далека усмішка щастя.
— Наталочко, ти моє кохане дитинятко, дівчино моя єдина! — говорив між одним і другим поцілунком Петро і сам радів з тих відважних любовних слів. Адже має право так говорити.
— Ти, мій любчику! — додавав щораз то нові слова, а все з додатком «ти», яке йому зі всього найбільш було любе.
— Петре-е-! — почувся голос Городюкової від веранди. Наталка перша почула його. Хотіла відскочити, але Петро міцно держав її за стан, цілуючи далі безустанку. Мусила руками відіпхнути його голову, і щойно тоді пустив її.
— Петр-е-е! А де ви там? — кликала Городючка, мов причуваючи, що справді Петро не сам, а з Наталкою.
Петро добре мусив відсапнути, заки зважився відгукнутись:
— Ми тут. Зараз ідемо!
Стояв тепер проти Наталки і усміхався. Несвідомо, але сильно відчував розкіш своєї влади і дівочої покірности. Та заразом ця покірність дівоча визивала в ньому і друге почування — охоту до послуху, що випливала з почуття тієї влади.
— Наталко! Не гнівайся на мене! — заговорив покірно.
— Ет! Ти трохи незносний! — сказала ображено і видула губки.
Поправила розсипані коси і пішла стежечкою. Вона наперед, а Петро за нею… Пані Городюкова стрінула її на веранді:
— Де ти, Наталко, так сховалася, що за тобою так довго шукати треба. Петро відчув, що Наталці тяжко буде знайти відповідь і поспішив з поміччю:
— Я пішов аж над річку, потім до пасіки, звідтам до саду…
— А звідтам до лісу… — додала поважно Городюкова.
— Ні, направду, тіточко! — боронився Петро, прилапаний на видумці.
— Добре, що врешті знайшов. Ну, ходіть вже, ходіть. Наталочко, треба щось з’їсти.
Наталка аж тепер відзискала мову, коли зійшло на їду.
— Я зовсім не голодна, прошу пані. Мені нині не в голові їда…
Городюкова обняла її за стан і пригорнула до себе.
— Бідна дитина, сплакалася за татом… не гризися: муж і Петро якось його видобудуть.