Ніжно поцілувала Наталчину голову, а Наталка її руку. Петрові здавалося, що ще ніколи їхнє привітання не було таке сердечне, як нині. Може, це з огляду на нещастя в хаті, а може, на щастя у двох молодих душах?!
Запахло доброю кавою по кімнатах, і похоронний настрій немов під землю провалився. Пані Керницька краяла на таріль скібки булки, спокійна вже і менше зажурена. Прийшли чужі люди, потішили, і горе видалось їй не таким великим, як на самоті. Решти доконала благовонь попівської кави, що здавна має прикмету гоїти сердечні рани, забувати кривди, годити сварки, затіснювати симпатії. Не раз панотець, вернувши з церкви, здається, дім цілий горі дном переверне, а подадуть на стіл каву — і він смирніший від голуба. Не раз від самого рання паніматка словами куряву по кімнатах збиває, наймичок до всіх чортів порозсилає, дітей двічі перемолотить, а запахне кава, запарує сметанка — і паніматка мов не та: всміхається і прощення просить.
Так і тепер. Прийшла кава на стіл — і випогодились зажурені лиця, вступила надія в серце і віра, що все ще може добре скінчитися. До того сонце, що від раннього ранку куняло за хмарами, розсунуло їх і глянуло веселим чистим оком на бужанське приходство, вдарило промінням по шибках вікон.
Городюкова і Петро вже давно були на сніданні, але не дуже вимовлялися: залежало їм на тім, щоб Керницька і Наталка мали товариство при їді. При кінці сніданку вернув Городюк зі станиці і став розказувати.
— Я так і думав, — говорив, трохи задиханий, — що отця не повезли до Золочева. Шірмер (тільки прошу не зрадити, що то він — дуже мене просив!) казав мені, що отця відставили до Перемишлян, а звідтам поїде до Львова. Він має надію, що справа буде вияснена і отця випустять…
— Хвалити Бога! — зітхнула Городюкова.
— Так-так, але як мужа потримають кілька днів, то треба йому їсти передати, а я не знаю де…
Керницька, як перше припускала найгірше, так тепер уважала за зовсім природне, що її чоловіка випустять. Журилася вже тільки тим, як він переживе тих кілька днів у тюрмі.
— На це також порадимо, — запевняв Городюк. — Нині вже нема чого, але завтра поїдемо з Петром до Золочева, я постараюся, щоб йому дали відпустку, а звідтам він поїде до Львова. Маю у Львові декого, що зробить мені прислугу і поможе отцю.
— Дуже вам дякую, пане директор, — заговорила Керницька, — але, може б, ви були такі добрі поїхати ще нині.
— Нема потреби, пані добродійко. Отця ще у Львові нема, і хто зна, чи завтра буде, а післязавтра напевно і він, і Петро вже побачаться.
Аргументи Городюка були такі переконуючі, що ніхто навіть не сумнівався, що може інакше статися. Два дні не рік, а Львів не за горами!
Рішивши час від’їзду і спосіб рятунку для отця Еміліяна, всі до решти заспокоїлися. Справа була майже поладнана. Вистачало тільки поїхати до Львова, позавозити листи Городюка до «впливових осіб» і привезти чи прислати отця Керницького назад у Бужани.
Городюки осталися в Керницьких на обіді, а вечером пані Городюкова згодилася ночувати на приходстві, щоби не оставляти домашніх самих.
Весь день Петро був з Наталкою, але Наталка, на диво, зробилася знову неприступна і ні разу не дала йому нагоди зблизитися. Кілька разів заставав її саму то в передпокої, то в салоні, то в городці біля хати, але не мав смілости взяти її хоч би за руку, бо Наталка навіть в розмові була здержлива, ба що більше — перейшла знову на «ви», так, начеб ранішньої сцени зовсім не було.
Різно собі поясняв її поведінку, аж урешті покинув міркування і, лихий на неї, на себе і на цілий світ, поплівся за дядьком додому спати. Вдома Городюк вернув знову до арештування отця Еміліяна.
— Я маю певні дані,— говорив до Петра, — що в тім корчмар мачав пальці.
— Не думаю, дядьку. Адже Керницький зовсім добре з ним жив. На вас якби він робив донос, то можливе, але на Керницького? За що?!
— За що?! За те саме, що зробив у Заставках другий жид на селян. Трьох арештували і повезли кудись. Жид навіть не крився, що то він був причиною.
— Мені чогось вірити не хочеться, — сумнівався Петро. — Берко не має чого мститися на Керницькім. Він же не раз і коней позичав на приходстві, і пашу брав на виплат…
— Ти говори своє, а я тобі кажу, що воно так є. Чого доброго, ще й на мене нашле жандармерію. Але я не боюся. Мене знає ціла околиця, і мені жид не зробить нічого.
До дверей хтось застукав… Городюк як сидів за столом, так і закляк на місці. Поблід як папір і вліпив очі в Петра.
«Жандарми», — мигнуло Петрові в голові. Спершу і він почув мурашки за спиною, але швидко прийшов до себе. Жандарми?! Нехай будуть! Що вони можуть йому зробити, йому — військовому!?. А дядькові теж нічого не грозить. Встав і певною ходою підійшов до дверей.