Коли йти чи їхати з Золочева а станути на останнім горбі перед селом, то червоний дах школи видніє ще більше від срібного на церкві, на приходстві і на декількох господарських хатах.
Не без того, щоб не було в Бужанах і корчми, але вона ні не паношиться, ні не впадає в око величиною чи особливим положенням.
Довкруги Бужан ниви, ниви і ниви, тільки з одного боку над берегами річки сіножаті, громадський вигін і десь-не-десь вільхові гайки.
Від півночі і заходу безмежний хвилястий простір, від полудня чорніється ліс на обрії, а від сходу недалекий горбок заслонює вид на невисокі Вороняки, що біля Золочева простяглися.
Земля в Бужанах не надзвичайна. Хоч і ходили коло неї бужанці добре, виробляли, мов грядку на городі, не все давала добрий урожай.
Але давно люди не пам’ятали такого врожаю, як у 1914 році: не тільки в Бужанах, але й у цілій Галичині. Вигналися вгору збіжжя, як гай, і колос на них зав’язався великий та повний. Радувалось око хлібороба, коли любовним поглядом обіймало свої загони, вкриті густою щіткою золота та срібла. Тільки позбирати б усе та звести при божій помочі, а не загляне голод на переднівку, не витягне екзекутор послідньої кожушини за податки.
Та не дала доля спокійно зібрати благодатей землі… Що лиш налилися відцвілі жита та пшениці, що лиш запахла медами біла гречка, а вже на землі і на небі показались тривожні знаки якихось великих, страшних подій.
При кінці червня грянула громом неожидана вістка: наслідника престолу вбито!.. Стряслася від цієї вістки ціла Австрія від Трієста до Підволочиська. Принишкла, причаїлася і кожна палата, і кожна ліп’янка, вслухаючись у мертву тишу, яка запанувала після того, — тишу, яка родить завсіди бурю.
Галицькі села вслухувались у цю тишу не менш від других. Хто з часописів, хто з поголосок довідувався про ультимат до Сербії, про недалеку мобілізацію…
А в ясні липневі ночі сунулась по синяві небес комета…
Старі люди лучили її появу з незвичайним урожаєм і з цього пророкували війну. Вечорами стояли гурти селян на вулицях і з острахом дивились на небесне явище, слухаючи набожно пояснень старих дідів. А діди розказували, що і за їх пам’яти, і за пам’яти їхніх батьків та дідів комета все була вісником війни.
Слухали люди оповідань дідів, і тиша, що запанувала в світі після Сараєва, видавалась їм ще більш таємничою і страшною.
Надійшов урешті день 28 липня.
Війна!
Стоустою птахою понеслась вістка понад галицьку землю. Летіла понад подільські ниви, понад підгірські ліси аж до підхмарних вершків Чорногори. Бистріша від розставних коней, голосніша від весняного грому, забігала в кожний куток, у кожне місце, щоб кинути одно вагітне слово: війна!
В краю наче би в одну мить запалали тривожні віхи. Орач кидав на половині скиби плуг, звозільник не докладав снопів на віз, прачки вертали з брудним біллям з ріки. Тихе, спокійне галицьке село закітлувало, мов муравлище, коли над ним крикнути: «Комашки, комашки, ховайте свої подушки: татари йдуть!» В кожному селянинові відізвалась одідичена по батьках, захована в найдальший куток і призабута пам’ять татарського лихоліття. Кожний, сам не знаючи чому, боязко поглядав на схід, звідкіля його предки не раз і не два дожидалися орди.
Тієї днини не курилося, як звичайно, з сільських коминів. Кому в голові їда була?! Небувала, велетенська подія, яку живе покоління знало хіба з балачок здитинілих дідів про пруссаків чи Італію, сколихнула застоялими душами всіх, вирвала з хлібонасущної буденщини і казала бодай на хвилю забути про все, що досі мало одиноку і найбільшу вартість.
Не минула скоролетна вістка і Бужан. Від місяця село надслухувало, всякі поголоски з уст до уст передаючи. Молодші річники до війська покликали, але великого лементу в селі не було. Пам’ятав народ недавню мобілізацію, «як то нашому зі сербом за Боснію пішло». Нічого з цього не вийшло! Серби настрашились, і до війни не прийшло.
Але тепер воно інакше виглядає.
Цісар письмо до своїх народів написав, про війну сповіщає.
Ось на будинку громадської управи видніє оце письмо. Велика біла плахта, на якій чорними буквами виписана війна.
А щоб не було ніяких сумнівів, то цісарський підпис під цим стоїть.
Гурт селян під управою щораз збільшується.
Над’їде хтось із поля, то так і оставляє коні на дорозі, а сам з батогом біжить до гурту. Читають люди цісарське письмо і весь час головами потакують. А старий Федорій, що ще на Італію ходив, аж шапку зняв, мов перед образом святим.