— Хто там? — запитав голосно.
— Та то я, Василь.
— А то ви, Василю? — крикнув радісно Городюк. Ходіть, ходіть до хати.
Двері відчинилися, і всередину ввійшов молодий ще чоловік, невисокий, сухорлявий, з блідим хоровитим лицем. Городюк встав і припрошував.
— Ходіть ближче, сідайте! Що вас у таку пору до мене привело?
Василь підійшов і звітався.
— Нехай пан директор заслонять вікно! — сказав на вступі таємничим голосом.
— Або що таке? — запитався здивовано Городюк.
— Завсіди безпечніше! — усміхнувся Василь.
— Василю, кажіть, що таке? — нетерпеливився Городюк під час того, як Петро спускав занавіски.
— Жандарми нині були в війта і розпитували за пана директора.
— За мене?! Чого?
— Питалися, чи то правда, що пан з Росії газети виписують.
— А війт що?
— Війт казав, що не знає. Але знає, що пан директор українець і з москалями не тримають.
— А вони що?
— Вони казали, що їм нібито хтось мав дати знати, що пан директор тільки прикидаються українцем, а, властиво, то такі самі, як отець Керницький.
— Як то?! Наші жандарми таке говорили?
— Ні, то не були наші. Звідкись приїхали: військові! Потім, як війт їм усе розказав, то вони посідали на віз і поїхали назад, кудись як до Перемишлян.
— Чому ж ви мені аж тепер це говорите? — хвилювався Городюк.
— Бо вони щойно недавно були, а я йшов до війта, то бачив, як від’їздили, а потім війт розказав мені все.
Городюк скинув окуляри і почав їх чистити хусточкою. Потім вложив їх назад і почав м’яти бороду.
— Як ви думаєте, Василю, хто то міг таке наговорити? Василь скривив уста, схиливши набік голову.
— Певно, хтось з нашого села. Але хто?! Городюк запалився.
— Берко! — сказав з притиском. — Берко — і більш ніхто!
Відкривши раз донощика, Городюк почав бігати по хаті.
— Ні, ніхто інший, тільки Берко. Я йому залив сала за шкіру, а він тепер мені хоче. Але не дочекає. Хіба я не я!
Василь спокійно водив за директором очима і не обзивався.
Городюк на хвилю станув перед ним.
— А ви як думаєте, Василю?
— Я думаю, — відповів поволі і з надумою Василь, — що в нашім селі нема таких багато, щоб на пана директора робили доноси.
— Берко, тільки Берко! — кричав схвильований Городюк. — Отця Керницького також він прискаржив. Але чекайте — завтра я в Золочеві знайду справедливість.
— Пан директор завтра до міста їдуть?
— Так, їдемо, обидва з Петром.
— Ой, не знаю, чи застануть там уже староство. Нині приїхав Іван Задорожний, то розказував, що вже з Золочева всі вибираються: староство, магазини, новобранці.
— Що ви кажете? — вмішався Зварич. — То ж не може бути. Я нині рано з Золочева виїхав.
— Не можу сказати, чи то правда, але він так говорив. Розказував, що наші знов десь там москаля пустили.
В хаті запанувала моторошна тиша. Городюк затих, бо розігнався словами і думками до староства, а воно втекло перед ним, а Петра громом ударила вістка про новобранців. Певно, що й стрільці забралися з Золочева… Що тепер буде і де прийдеться шукати за ними?! Поглянув допитливо на дядька. Городюк покрутив недовірливо головою:
— Щось мені в те все не хочеться вірити. Де ж би так швидко?!.
Василь рушив раменами.
— Не знаю, прошу пана директора, чи то правда, бо сам не видів. Але Задорожний казав, що за Золочевом фір а фір. Пани в повозах і наші люди — всі втікають перед москалем. Хтось там йому розказував, що москаль йде вперед, що ані стриму нема…
Городюк затріпав рукою.
— Навіть такого, Василю, не говоріть; раз, що то неправда, по-друге, ще хто почує — і готова біда. Нащо вам клопоту.
— А що ж я говорю? — здивувався Василь. — Розказував Задорожний, та й я переповідаю.
— І не переповідайте, бо і йому, і вам може за те дістатися.
— Я нікому не говорив, але думаю, пану директорові можна.
В Василевім голосі почулася нотка розчарування. Він наче би був обиджений за свою щирість і довір’я до директора.
Городюк вичув це й одразу ж поспішився перепросити селянина.
— Ви мене зле зрозуміли. Певно, що добре, що ви мені сказали, але я маю на думці других людей.
— До Берка я не піду. Зрештою, він сам, видно, щось пронюхав, бо літав перед вечером по селі і розпитував людей.
— Може, він так тільки питався?
— Е, ні. То здибав мене Юрко Рибак: «Щось то, — каже, — недобре з війною чувати, коли Берко такий перестрашений. Питався, — говорить, — чи я не чув, що наші з Золочева відступили».