— Дядьку, — обізвався Петро. — Ми мусимо зараз завтра зрання поїхати до Золочева. Може, воно і не все правда, що люди говорять, але щось у тім є. Вже від двох днів по Золочеві кружляли непевні вісті.
— Слухайте, Василю, — звернувся Городюк до селянина, — може б, ви поїхали завтра з нами?
— Та… чому… — зам’явся Василь — але…
— Маєте роботу!? — підхопив Городюк. — Не бійтеся, довго не будемо. На полуднє будете назад.
— Поїдьте, Василю, — докинув Петро. — Подивимося, розглянемось і вернете з паном директором.
— А ви як?!
— Я вже не вернуся. Мушу остатися, адже я вже записаний і дістав відпустку тільки на один день. Не знаю, як там зі стрільцями…
— Я ніби трохи й того прийшов до пана директора, — обізвався Василь. — Тамтої неділі ви, паничу, говорили нашим хлопцям, щоб ішли до стрільців, але тільки двох пішло. Нині прийшли до мене і Михайло Саганів, і Василь Склярський, і Василь Яцинів та й кажуть, що вони хочуть іти до стрільців.
— То знаменито, — втішився Петро. — Завтра нехай їдуть разом з нами. Мені вже, знаєте, аж встидно було за Бужани. З інших сіл то по десять хлопців, а з нашого — двох.
— Ну, добре, — згодився Василь, встаючи з крісла. — Я завтра поїду, але мусимо рано виїхати, бо ще навіть снопів усіх не позвозили.
— На полудень будемо, — запевняв його Городюк.
— А хлопцям скажіть, щоб були готові,— наказував Петро.
***
Другої днини, скоро світ, виїхали до Золочева. Всі три хлопці, про яких учора говорив Василь, присіли по дорозі, кожний з маленьким клуночком під пахвою.
— Більше нічого не берете на війну? — жартував Городюк.
— Або ж то Золочів далеко!? — відповів один. — Привезуть нам, як буде треба…
Виїхали за село. Надворі було невесело. Мрячив дрібненький дощик і затьмарював усе кругом. Далекі Вороняки ледве мріли в сивій дощовій мряці. Шлях накисав помалу і де-не-де кліпали пригаслим оком невеличкі калюжі.
Буде сльота, — сказав Петро, загортаючись у плащ.
— Не виглядає,— відповів Василь. — Не видно бульок на воді.
— Дощ після ночі, сльози дівочі — довго не тривають, — обізвався Городюк.
«Сльози дівочі…— подумав Петро, — може, і недовготривалі, але рясні».
Пригадав собі дівочі сльози, що плили вчора рясно в попівськім саду…
«Дівчина кохана, — думав далі,— спить собі десь тепер, спокійна за батька, який ось-ось з’явиться свобідний назад серед своїх».
— Не знати, дядьку, — заговорив голосно, — як там зі староством.
— Не вірю, щоби виїхало.
— Але стрільці могли дуже легко відійти.
— Думаю, що їх на фронт не пустили б.
— А от ми ходили боронити Золочева!
— Е! Це тільки в останній потребі. Може, війська не було під рукою.
Петрові трохи прикро було, що дядько так легковажно говорить про стрілецьких новобранців, але в душі признавав сам, що стрільці не дуже ще надавалися до війни.
Загорнувся щільніше і мовчки слухав чвакання кінських копит. Із-за гори вискочило напроти них авто. Василь скочив, щоб подержати коні. Авто під’їхало ближче і, минаючи їхній віз, спинилося. З-під буди виглянула вусата голова, вбрана в високу синяву шапку. Малі очка хвильку приглядалися нашим знайомим, а далі скрипливий голос запитав:
— Nach Puszany?
— Ja! Nach Bużany! — відповів Городюк і вклонився.
— Also: los!
І авто покотилося далі, бризкаючи аж до ровів болотом. Городюк довго дивився їм услід, мовби хотів виловити бодай одну з тих думок, що поїхали в авті.
— Цікаво, що то за одні?
— Якісь булавні старшини! — відповів Петро.
— По чім пізнаєш?
— Мають вищі шапки від звичайних старшин.
Віз рушив далі, але незадовго знов треба було спинитися. Від сторони Золочева над’їхали два вантажні авта, повні якогось краму. Важкі колеса вгризалися в шлях і зоставляли за собою дві крайки сліду.
— Недовго витримає гостинець під такими тягарями, — сказав котрийсь із хлопців, дивлячись услід за автами.
— Не знать, що вони повезли такого?
— Магазини вивозять, — відповів Василь. А обертаючись до Городюка, додав — Щось воно є з тім правди, що я вчора говорив.
Городюк не піддавався:
— Можуть і магазини вивозити, але то ще не доказує, що з Золочевом зле. Може, підвозять харчі для якоїсь армії в іншім місці.
Було з горба, і коні побігли жвавіше. Але, з’їхавши на долину, здержались, бо пільною дорогою над’їхала артилерія і переїздила через мурованку. З гуркотом викочувалась на камінний шлях гармата за гарматою і знову поринала в м’яку доріжину. Попереду їхали якісь старші в гумових плащах, з каптурами на головах. Тихо, мовчазно хиталися на високих баских конях, і лиш час до часу падало різке слово команди. Коні при гарматах — як кати, тягнули без труду важкі гармати за собою, час до часу підтанцьовуючи з буйности. Тільки перед мурованкою, де було під горб, випиналися їх могутні хребти, широкі копита заривалися глибоко в землю, і гармата викочувалась незграбно нагору.