— Ну, а син ваш не в війську?
— Кривий, Богу дякувати… Може, пан здибали де? Сива кобила, а він невеличкий такий?!
Здається, вперше від часу своєї втечі оглянулася довкола, відірвавши очі від гусей, що, маючи трохи спокою, скубали траву в рові.
— То в Золочеві, мамуню, вже москаль?! — запитався з острахом Василь.
— Та кажуть… Не знаю напевно…
В тій хвилі побачила, як одна гуска вийшла на дорогу, а дві вихопились на поле. Побігла за ними і, спровадивши неслухняну «худобину» до рову, поплелася далі в незнану даль.
— Пане директор, — обізвався Василь,— нема що, вертаймося додому.
— Чекайте, Василю, не кваптеся, мусимо ще когось спитати.
Зварич заскочено мовчав. Він мав нині рано зголоситися назад у своїй частині, а виходить, що навіть до Золочева не доїде. Серед усього того гризло його, що готов не знайти своїх. Що тоді?! Де шукати за ними? Боліло його й те, що в Золочеві на кватирі оставив свої військові речі, якими так гордився: похідну пляшку, черевики і шатро. Може, Бог дасть, що це тільки фальшива тривога. Адже він сам переживав подібну два дні тому.
За той час, як бужанці стояли безрадно на шляху, не знаючи, куди податися, попри них йшли і їхали люди — переважно селяни з недалеких сіл. Вози навантажені міхами, подушками і посудою, таскали звичайно на тім усім ще й дітей. Заплакані, вистрашені дітиська кивалися на високих возах, як неприв’язані снопи. Більші сиділи мовчки, розглядаючись на всі боки, менші час до часу дерлися на ціле горло, витворюючи разом зі скрипом коліс і покриками правдиву циганську симфонію.
Над’їхав якийсь священик. На жовтій старосвітській бричці, згідно з традицією немитій від уродження. На бричці сидів панотець, паніматка і двоє дітей, на козлі коло візника служниця. Гречкуваті коні шлапали повагом по мурованці, так само знаючи ціль подорожі, як їх власники.
Позаду за бричкою їхав ще один віз, на якому поверх усякого краму сиділа старша якась пані, придержуючи одною рукою клітку, а другою арістон.
Городюк підступив до брички.
— Вибачте, отче…
Священик кивнув тільки головою, бо в руках тримав свою нову нагортку.
— Іване, стань-но! — сказав він до візника.
— Чим можу служити? — звернувся до Городюка.
Городюк представився і запитав:
— Отче добродію, чи то правда, що Золочів зайнятий москалями?
— Не може бути?!.. Вже зайнятий! Хто казав? — заговорив нервово священик.
— Властиво, ніхто не казав напевно…
— Іване, поганяй! — скрикнув панотець до візника.
На щастя, коні не мали охоти рушити за першим батогом з місця, і Городюк вспів ще вчас вияснити ситуацію.
— Коли отець виїхали з Золочева?
— Перед півгодиною.
— І тоді ще не було москалів?
— Певно, що ні. Інакше ми тут не заїхали б.
— Нам якась баба з Вороняків казала, що така поголоска пішла.
Священик успокоївся.
— Ах, так!.. Я думав, що ви знаєте з достовірного жерела.
— Вибачте, отче, а ви звідки?
— З Дашева.
— А де були москалі, як ви виїздили.
— Де були, не знаю, але говорили, що зараз у сусіднім селі.
— Як же в Золочеві? Староство ще є?
— Казали мені, що виїхало вчора.
— А стрільці? Не знають отець-добродій?! — вмішався до розмови Зварич.
— Стрільці виїхали вчора вечером?
Зварич спішно підбіг до брички.
— Виїхали вечером? Куди, в яку сторону?
— Мій найстарший син є в стрільцях також, — сказав не без гордости панотець. — Він мені заявив, що виїжджають до Львова, де збирається ціла стрілецька армія. Вона має, здається, в найближчих днях рушити на відсіч Золочева.
— То в Золочеві вже ніхто зі стрільців не остав? — питався гарячково Зварич.
— Думаю, що ніхто. Я бачив, що всі їх старшини, і полковник, і сотники, виїздили.
— А в Золочеві є ще якесь військо?
— Військо!?.. Певно, що є, бодай було до того часу, як я від’їздив.
— Як ви думаєте, панове, — звернувся священик до Городюка і Зварича, — чи можливе, щоб москалі аж сюди залізли. Де ж наше військо в такім разі?
Городюк рішуче похитав головою.
— Я в те не вірю. Що москалі йдуть трохи наперед, то це, напевно, такий план, щоби їх заманити в засідку.
— І я так думаю! — підморгнув таємничо священик. — Тільки, знаєте, коли вже буде рішаюча битва?! Як потягнеться отаке з тиждень-два, то чоловік зруйнований, вважайте.
— А ви, пане, звідки? — звернувся він до Городюка.