— Я з Бужан, управитель школи.
— Ех! Щасливі ви, — зітхнув з жалем священик. — До вас війна не дійде. А ми…
— Влодзю, їдьмо вже! — заговорила жінка. — Пізно буде!
— А панство куди? — спитався Городюк.
— Властиво, самі не знаємо, — відповів священик. — Думаємо десь у недалекім селі станути. Моє поважання! Ми таки вже поїдемо.
Попівські коні по зрілій надумі рушили з місця, і бричка заколивалася, постогнуючи. За бричкою потяглася і друга підвода — з клунками, старшою панею, котом і арістоном.
— Ну, як там, пане директор? — звернувся до Городюка Василь. — Правда, що нема чого їхати.
— Сам не знаю, що робити? Ти, Петре, як думаєш?!
— Я думаю їхати до Золочева розвідати, що і як; я вступлю на кватиру, заберу речі і, може, зловлю який потяг, до Львова, а ви вернете собі зараз назад.
— А як москаль є вже в Золочеві? — спитався один з новобранців.
— Не будь, хлопче, смішний, — підбадьорював Городюк. — Якби були в Золочеві, то були б і тут. Але Золочів не так легко взяти.
«Золочів не так легко взяти» — то ще найбільше виглядало на правду і промовляло до переконання. Василь взяв за віжки, цвігнув батогом, і бужанці рушили в сторону міста.
За час, як Городюк балакав зі священиком, минуло їх немало возів і людей. Все це, не спиняючись, їхало чимраз далі в надії, що ось за одним чи за другим горбком або лісом скінчиться їхня мандрівка. Там вони переведуть дух, там перечекають непевний час. Хто мав їм це місце вказати, хто мав означити пору повороту — цього ніхто не знав. Їхали і йшли, «аби далі від москалів», а вже хтось такий знайдеться, що їм скаже, покаже, порадить і поможе. Одні припускали, що це зробить якийсь генерал, другі — що посол, а треті взагалі тією справою не клопотались. Всі вірили в одно: якщо москалі і підійдуть ближче, то на дуже короткий час, і що Австрія не забуде про своїх горожан, яким грозить ворожий залив.
***
Золочів на око не змінився. Доми і кам’яниці стояли як передше, а по вулицях не видно було людей, бо це ж була дуже рання година.
Радник Полоз спав нині не так твердо, як за давніх добрих часів, бо як тільки Городюк застукав, перестрашено виглянув крізь вікно. Від нього нічого нового не довідалися. Полоз повторив це все, що сказав священик, тільки розказував більш деталічно. Одну тільки відомість сказав їм, яка спеціально Петра припекла до живого: всі Зваричеві військові речі він передав до бурси, думаючи, що Петро вже не вернеться.
— Як же вуйко думали?! Що я здезертирую? — обурився Зварич.
— А ти думав, що я це буду тримати, аж москалі прийдуть?!..
Городюк не дуже розумів Петрів жаль за тими скаргами і запитався старого:
— Чи не втікаєте з Золочева, на випадок чогось?.. Радник зрезигновано зітхнув.
— Куди ж будемо тікати?!.. Хотіли їхати до вас, але потім думаємо: все одно! На кого хату лишити… А так вже сидимо: що буде, то буде.
— Прошу дуже, — заявив Городюк, — кожної хвилі можете їхати. Все-таки в нас безпечніше. Евентуально, коли б навіть і москалів пустили до Золочева, то далі вони абсолютно не підуть.
— Може, Бог дасть, що вони й до Золочева не дійдуть. Казав мені вчора один жандарм (а вони найліпше знають), що під Сасовом наша армія має замкнути москалів у лапку.
Городюк аж засяяв з радости.
— Дуже можливо, — притакнув. — Я вже собі то й сам думав, що тут є якийсь план.
Полоз підніс угору палець і підгорнув брови.
— І то геніальний план!.. Москалі ані незчуються, як попадуть у кліщі.
— А ти, Петре, — звернувся він до Зварича, — як думаєш тепер поступити: стрільців хіба догониш аж у Львові.
— Певно, що так. Поїду до Львова першим потягом. Городюк підвівся з крісла.
— В такому разі, Петре, їдьмо тепер на залізницю. Запитаємо, як з потягами. Ану ж якийсь тепер відходить…
— Зачекайте ще! Маєте час, — просив Полоз. — Може, щось перекусите?!..
На таку небувалу пропозицію Городюк підсміхнувся до Петра і, може, іншим разом радо пристав би на неї. Але тепер не було часу на те.
— Ні, спасибі вам, не трудіться. Ми таки поїдемо…
В тій хвилі ввійшла до кімнати Полозова і святочним голосом попросила всіх на снідання.
Не помогли ніякі викрути. Мусили врешті сісти за стіл і випити з Полозами чай.
І Городюк, і Петро роздумували над небуденною подією. Що могло спонукати отих старих скупиндрягів до такої щедрости?:. Страх, воєнний настрій чи родинний сентимент?!..
Але по сніданку сталася подія, ще більш небувала, ще більш несподівана.
— Петре, ходи-но зі мною на хвильку! — сказав Полоз до Зварича і попросив його до свойого кабінету.