— Але ж, пані добродійко, я їду хоч би зараз, — відповів Петро і… дивився на Наталку.
Наталка не просила, щоби їхав, і не могла казати, що ще має час. Сиділа мовчки, понуривши голову, і тільки слухала. Чула вона добре не тільки розмову, але й очі Петра, що весь час блудили по ній…
— Чим же ж ви поїдете? — питалася пані Керницька.
— Не знаю ще. Я міг би їхати ровером, але готово так розмокнути, що далеко не заїду. Мушу піти спитатися хлопців, що зі мною вибираються, може, котрий з них візьме свої коні.
— Їдьте нашими. Тамті, від повозу, повезли мужа, але ще є бороняки.
— Ні, пані, — спротивився Городюк, — вам коні конечні тут, на місці. Як не поїде ніхто з хлопців, то я найму підводу.
— Йди, Петре, — сказав, звертаючись до вихованка, — розвідай, умовся, щоби я знав, як стоїть справа. За той час піду додому, трохи пересплюся, бо таки змучила мене нинішня поїздка…
Вийшли обидва разом з приходства, і зараз за ворітьми звернувся директор до Петра:
— Слухай, хлопче! Щоби ти часом не вирвався з тим усім, що ми нині почули і побачили.
— Добре, дядьку, я не буду.
— Бачиш, я так боявся, щоб ти не почав оповідати. Не треба. Ще їм до жури бракує страху! А воно дурниця… Звичайний військовий маневр.
Розійшлися…
Петро пішов шукати своїх військових товаришів, а Городюк поплівся додому, змучений дорогою, враженнями, а якби хтось докладніше заглянув у його душу, то й деякими сумнівами щодо швидкого звільнення отця Еміліяна.
Довго не вертався Зварич із села. Городюк уже й виспався, вже збирався на обід до Керницьких (Городюки нині не варили), а Петра ще не було. Не дочекавшись його, Городюк пішов сам. Щойно коло четвертої пополудні вернув Петро. Пані Керницька хотіла зараз дати йому щось їсти, але Петро подякував. Пополуднував, як казав, добре в Василя і зовсім не голодний.
— Чого ж ти так довго сидів? — запитала його пані Городюкова.
Петро сердито мотнув головою.
— Чого?!. Тета не знають наших людей?!. Все добре, як хтось їм щось робить, але коли треба самим що-небудь, то їх тоді нема.
— Ну?! — спитався Городюк.
— Ніхто не хоче їхати! Кожний каже: «Я би з охотою… але… може б, тамтой поїхав. Йому легше!..»
— Значить, ти не маєш підводи?
— Не маю.
— То чого ж було сидіти так довго? Треба було вернути назад.
Зварич усміхнувся вдоволено.
— Вже-то я дурно не сидів. Зійшлися до Василя хлопці, я там їм дещо розповідав і завтра ще один їде.
— То гарно, — похвалив Городюк, — але чим?
— Пане директор, — обізвалася Керницька. — Я ж вам казала: не буде фіри з села, нехай їде наша.
Городюк затріпав рукою.
— Ані мені такого, пані, не говоріть, — сказав остро. — Вам коней треба тут, і справа скінчена. Не буде підводи так, то найметься когось.
— Таки так, пані,— докинула Городюкова. — Вам треба конечно коней при господарстві. Чи поїхати де, чи привезти чого…
— Певно, що треба, але будуть тамті, що поїхали з мужем! Два-три дні ми можемо обійтися без коней.
Пані Керницька така була певна швидкого повороту чоловіка, що призначила на це найбільше два-три дні.
— Ні, пані,—заперечив Городюк, — нехай воно собі як хоче буде, ваших коней не можна брати. Ти, Петре, відпічнеш, може, підеш додому положитися, а я вже справу сам полагоджу. П’ять січових стрільців варті того, щоб їм найняти фіру до Львова, — закінчив весело і не без певної гордости.
— А знаєте, дядьку, — пригадав собі Петро, — в Василя був і старий Федорій. Каже, що він сам ще пішов би на війну.
— Диви на старого! — засміявся Городюк. — Таж йому вже яких сімдесят літ. Але чекай-но: добра гадка! Може б, так старий Федорій поїхав з вами?!..
— Може… Я його не питався, бо він пізніше прийшов, а я вже був лихий, що жаден з хлопців не хоче дати своїх коней.
Старший, більш досвідчений Городюк станув у обороні бужанців.
— Ти не дуже їм дивуйся. З них кожний має над собою батька і коней не може взяти на свою руку. Добре, що самі йдуть до стрільців. Я по Бужанах не дуже багато сподівався.
— Е, було б і більше, — хвалився Петро. — Але ще замолоді — сімнайцять-вісімнайцятьлітні. Діти! Кріса не втримав би в руках.
Городюкова обкинула оком свого вихованка і аж усміхнулася. Високий, рівноплечий, з широкими грудьми. Молодий дубчак, що виріс на добрій почві, і хоч ще тонкий, встоїться вже кожній бурі. Не видержала, щоб не похвалити його.
— Який ти цікавий! Не кожний може бути такий, як ти.
— Що правда, — всміхнулася Керницька, — то ви, Петре, здається, втримаєте в руках і два кріси.