— А до Львова дорогу знаєте?
Старий Федорій щиро засміявся, аж йому зморшки подвоїлися.
— Чи дорогу знаю!? Дай вам Боже тільки літ, що я разів до Львова їздив. За моїх часів іде залізниці не було, а потім хоч і була, люди ще довго возами їздили.
— А щодо ціни, то я з вами не буду зговорюватися. Ви вже собі з паном директором полагодите.
Старий не зрозумів чи, може, вдавав, що не розуміє.
— Якої ціни?!. — запитався.
— За їзду до Львова.
Дід Федорій випростався як лиш міг і якимсь проречистим голосом заявив:
— Нехай мені панич не говорять такого. Я не для грошей згодився їхати. Для вас, молодих хлопців, то роблю, що йдете добровільно свою землю боронити, за найяснішого монарха постояти.
Петрові станули сльози в очах. Дивився з подивом на старого, що гордо підніс угору низько стрижену сиву голову і моргав навислими бровами. Почув, що, може, образив старого, і став перепрошувати:
— Ви не беріть мені, пане Федорій, того за зле, але я не знаю, як воно буде…
— Нехай вже так буде, паничу, як я казав… До войська я вже застарий, то бодай вас, молодих, підвезу.
— Дуже вам дякую, — говорив зворушено Петро. — Ходім тепер до школи. Там умовимося, коли і як.
— Міркую, треба зрання, паничу, досвіта, бо й дорога по дощі не дуже мудра, і таки є куди махати.
— А ще як дощ буде, — докинув Петро.
— Не показує,— відповів дід. — Моя нога не обзивається, і кури пішли хутко спати…
— Куди ви, пане Петре? — питалася пані Керницька.
Йду, пані добродійко, до школи з Федорієм могорич запити, — відповів весело.
— Поїде?!
— Не тільки поїде, але й грошей не хоче старий. Каже: «Підвезу бодай вас, молодих, коли вже сам застарий іти з вами. Ви йдете, — каже, — добровільно свою землю боронити?»…
— Дивіть, який чесний чоловік!.. А вертайтеся назад і просіть вуйків, щоб скоро приходили! — кликнула за Петром.
Петро йшов поруч зі старим, взявши його з пошаною на праву руку, і щораз поглядав на старого. Дід Федорій наче відмолодів, відродився. Голова догори, око блистить молодечим огнем, а ноги додержують ходу і тримають крок. Чи не пригадав собі старий своїх безконечних маршів, які робив тому піввіку назад? Чи не причувається йому бойова сурма, не гуде барабан, не лопотить над головою хоругов?! Чи не почувся воєнним товаришем того молодика і сам став на п’ятдесят літ молодшим?!..
***
Вечером Городюки і Петро були знову на приходстві. Сиділи за столом у їдальні і спокійно гуторили, так, немов отець Еміліян не був арештований, а Петро не від’їздив завтра на війну.
— Десь-то мій бідний муж, — згадала була пані Керницька, і очі зайшли сльозами.
Але нові і старі аргументи Городюка та її власне переконання, що то лише хвилева помилка, відігнали чорні думки і випогодили обличчя.
Так само і щодо Петра…
Не раз око пані Городюкової сповнялося сумом, коли падало на дорогого «хлопчиська», але зараз приходила потішаюча думка: «Він же їде щойно вчитися. А заки вивчиться — війна вже, певно, скінчиться»…
Городюк загалом був такий, що не любив показувати назверх, що всередині діялося, а Наталка так мало брала участи в розмові, що не входила в рахубу.
— Тому-то настрій прощального вечора не був ні похоронний, ні навіть святочний, бо ніхто не здавав собі справи, чим він є.
— Цікаво, де стрільці розмістилися у Львові? — думав голосно Городюк.
— Певно, по наших домах, — сказала пані Керницька. — Чи то мало наших родин у Львові?
Петро підсміхнувся з такого «цивільного трактування справи».
— То неможливе, пані добродійко. Це ж військо! У Львові не те, що в Золочеві. Мусить бути якийсь військовий лад. Я думаю, що стрільці мають там якісь австрійські казарми.
— А може, не стоять у самім Львові. Може, по дооколичних селах, — догадувався Городюк.
— І це може бути, — підтвердив Петро.
— Але штаб, певно, стоїть у Львові.
— Очевидно. Адже це мусить бути неабиякий апарат. На нього треба поміщення. Відділи, мапи, телефони, телеграфи…
— А чи стрільці мають і кінноту? — запиталася Наталка.
— О! Панні Наталці тільки кіннота в голові,— засміявся Городюк.
Петрові здавалося, що Наталка вже ставила йому таке питання. А що він їй тоді відповів — не пам’ятає.
— Чи мають кінноту?! — повторив її питання. — Певно, що мусять мати!
Петро глянув на Наталку і побачив, що вона жалувала вже, що запиталася, бо почервоніла на лиці.
«Пригадала собі полк драгунів», — подумав, і зробилося йому чогось досадно. Досадно на Наталку, на драгунів, на себе і на стрільців.