— Хіба ж не маєш що в нас їсти! — говорив старий Городюк.
— Все ж таки прикро сидіти вам на карку.
— Не будь смішний. Дітей у нас нема, стає на нас двоє — стане і на тебе.
А стара Городюкова додавала:
— Яка ж твоя наука буде, коли лекція тобі півдня забере?! Сиди в нас, учися. І тобі ліпше, і нам приємніше.
Петро остався і відразу взявся до книжки, щоб не заслужити собі назви залізного правника, яких тільки було в околиці.
Помужнів багато за цей рік. Здорове повітря Бужан розвинуло груди, сонце осмалило лице, а вітер засіяв легенький вусик під носом.
Гарний з. нього був хлопець. Високий на ріст, тонкий у поясі і широкий у раменах. Тонке чорне волосся кучерявилось на висках і над чолом, брови сходилися майже над рівним носом, тільки розділяла їх пруга, що йшла поперек через чоло. Це знак від кінського копита і пам’ятка від сивого коня, що ще в батька ходив у візку. Ця пруга не шпетила його, навпаки — додавала молодому обличчю мужеськости і краси. Під бровами сиділи невеликі, але цікаві сірі очі, що раз запалювались огнем, як два вуглики, то заходили мрійливим серпанком задуми. Уста тонкі, затиснені, разом з розвиненою добре бородою вказували на рішучість і сильну волю.
Весь рік свого побуту в дядьків Петро мало куди їздив. Але останній місяць, повний великих світових подій, не давав йому спокійно всидіти на селі. Мало не щодня їздив ровером у Золочів, щоб довідатись про новини і розказати їх дома.
І нині вертав він з новиною. З новиною, яка то морозила, то розпалювала, то страхала, то радувала молоде серце. Війна! Щось нового, щось нечуваного, щось великого!
По дорозі спинили його під громадським домом.
— Що ж там, паничу? — питали з усіх сторін. — Війна?!
— Війна! — потвердив Зварич. — В Золочеві вже гуде, як в улию.
— А військо вже вийшло?!
— Курінь вісімдесятого полку вже поїхав на Сербію.
— О! Дадуть же вони їм. Я сам служив при вісімдесятої — хвалився якийсь господар. — Вісімдесятка — то не жарт!
— То не ляндвери! — додав другий і подивився на свого сусіда, що служив при тридцятьп’ятці.
«Ляндвер» обрушився:
— Що так дуже хвалишся. Нам при ляндверах більшу школу давали, як вам. А вправи ми найліпше робили.
— Війна тобі, брате, не вправи.
— Нібито вісімдесятка з іншого тіста.
— Тихо будьте, чекайте! Вже зачали війну самі,— втихомирював хтось там. — Послухаймо ліпше, що в Золочеві коїться. — А звертаючись до Зварича: — То, кажете, вже військо їде?
— Іде, але не все! — відповів Зварич таємничо.
— Бо й не треба. Що там тих сербів є. Кілька полків вистане.
— Не в тім річ. Ви думаєте, що то на Сербії скінчиться?
— Що? Може, Італія?!.. — запитав дід Федорій, що вдруге підійшов до гурту. — Знов би так набрала, як колись.
— Італія ні. Вона тепер союзниця. Але Росія…
— Росія!? — вигукнуло нараз кількох.
— Росія?! — здивувався дід Федорій. — Не може бути! Таж російський цар помагав нашому, як на Мадярах билися. Де ж би тепер… — А по хвилі додав: — Ов, то була б біда! Войська в нього видимо-невидимо. Тяжко би прийшлося нашому.
Вістка про Росію понизила бадьорий настрій. Знали про ту Росію люди небагато, бачили стільки, скільки можна побачити, перекрадаючись до Почаєва на прощу, але чули про неї дивні речі. Це така країна велика і багата, якої другої в світі нема. Народ, щоправда, темний, але скільки його там є і якого ріжного. А скільки там війська: солдатів і козаків?! Недобре було б, якщо Росія пішла би проти нас…
Дід Федорій думку думав. Люлька в роті згасла, очі бровами накрились, а він тільки головою кивав: то потакував, то перечив. Вкінці рішив:
— Ні! Таки не може бути, щоб на нас москаль наступав. Адже нема за що битися. Ні наш тамтому, ні тамтой нашому нічого не завинили.
Зварич приязно всміхнувся до діда:
— Хіба ж треба нині, щоб була вина? Австрія йде на Сербію, Сербія просить помочі в Росії, Росія хоче забрати щось від Австрії — і готово. А за Австрією стоїть Німеччина, а за Росією Франція, і так може ціла Европа піти.
Дід Федорій недовіряв:
— Кажете, німець за Австрією стоїть… А войну недавно що з нею провадив.
— Не недавно що, діду, а вже далі п’ятдесят літ буде. З того часу багато змінилося.
А щоби не задалеко заганятися, Зварич трохи спустив:
— Щодо Франції, то ще не знати, як воно буде, але Росія вже стягає військо на границю. В Золочеві кажуть, що за день-два вже війна вибухне.
— То десь і другу, і третю резерву покличуть?! — почулися тривожні голоси.