— Бачите, того не знаю, але певно, що будуть кликати.
Довкола Зварича стихло, хоч мак сій. Недобрі вісті привіз він їм з міста. Не сподівалися навіть, що за цими вістями надтягатимуть щораз то нові, а одні гірші від других. Далі за вістями прийдуть події, що, мов борвій, пронесуться над їхнім тихим селом і зметуть не тільки не одного чоловіка, але й не одну хату, не одну загороду. Що, опріч ворога зі сходу, прийде ще ворог свій, може, страшніший від тамтого, і що перший не заб’є кулею, другий буде вішати, і що один не вкраде, другий заграбить. Ні в гадці собі не мали бужанці, що їх село тут, як і другі, лежить у вічнім стовковищі народів — у Галичині, що місця в ньому не буде, не скропленого кров’ю і не зритого кулями.
Вістям Зварича вірили і не вірили. Де ж таки, щоб цілий світ на себе ставав?!.. Але, видно, таки щось у тім є, коли Золочів про те балакає.
Поникли голови в долину, поорані лиця ще більше морщились, а очі мимохіть зверталися в сторону сходу, в сторону Росії.
— Ну, бувайте здорові, я вже мушу їхати додому, — поквапився Зварич. — Там також на мене чекають.
— Нема, паничу, нікого в школі.
— А де ж?
— Я видів, що пан директор з панею пішли на приходство.
— Коли?
— А от недавно. Може, півгодини буде.
Зваричеві не була прикрою ця вістка. Поїде просто на приходство і там усім разом перекаже все, що чув у місті. Величина тих страшних новин давала йому насолоду. Уявляв собі, як ці вістки приймуть там — на приходстві.
Отець Керницький пополотніє зразу. А може, й ні? Хоч який він тихий та Богу духа винен, все ж таки москвофіл і хто зна, чи не радітиме в дусі, що побачить, може, оцю вимріяну тверду Русь, до якої стільки разів зітхав і за яку стільки наперечився з Городюком.
Пані Керницька тільки руками сплесне. Вона завзята австріячка, щира українка по батькові і «Діло» на своє ім’я передплачує. Раділа, що серби дістануть заплату, хоч, як казав її чоловік: «Все-таки то якісь слав’яни». Але нехай би сиділи і не рипалися…
А Наталка?!..
На згадку про неї Зварич усміхається. Які-то в неї будуть переполохані оті сині волошки під чорними віями. Як дрижать оті рожані пелюстки, що так часто розхиляються в усміху. Вона так дивно-дивно подивиться на нього і скаже, певно, як не раз: «Пане Зварич! Не страште нас!»
Приємно везти страшні новини, коли півсвідома надія шепче тобі до уха, що вони не такі-то вже страшні. Адже ні мови нема про те, щоби москалі ввійшли в границі Австрії. Золочів який малий, а кишить від війська. Австрія, Німеччина — дві потуги, два великі військові обози, дві непобідимі армії. Техніка, виряд, вишколення!.. Ні! Нема страху. Можна страшити.
Весело чогось Зваричеві на душі, сам не знає чого. Немов везе Бог зна які милі новини.
Скрутив у вуличку, що біля церкви і панотцевого городу…
На льоху, як звичайно, вигріваються собаки. Зірвалися з дзявкотом і просто на нього.
— Гектор! Неро! Що, дурні, не пізнаєте? — крикнув до собак, і страшні звірюки зразу присмирніли. Тільки на ровер дивилися спід ока.
З кухні вибігла дівчина, щоб, як звичайно, боронити когось перед псами, але, побачивши, що то «панич зі школи», завернула з половини дороги.
Петро поставив ровер під хатою і почав обтирати лице хусточкою. Недалека дорога, але день гарячий і порохи на дорозі.
Крізь отворене кухонне вікно виповзував легенький димок, а з ним розкішний запах паленої кави.
«В сам раз!» — подумав Зварич і аж усміхнувся до славної бужанської кави. Не раз добра кава — це одинока річ, чим може похвалитися попівський дім і чим заслуговує собі довшу пам’ять у новому поколінні.
Кавові міркування Петра перервала пані Керницька, що з млинком від кави з’явилася на порозі.
— Пане Зварич, доки ви там будете гуздратися. Всі вже так чекають на вас, а ви, як панна, чепуритесь.
— Цілую ручку! Я зараз. Дуже опорошився і зіпрів.
— Ет, що зіпрів. Ходіть-ходіть скорше. Нема в нас дуже так до кого робитися гарним.
Зварич рад не рад мусив іти як стояв. Помиляється пані Керницька, коли каже, що нема до кого робитися гарним, їй усе здається, що Наталка ще дитина. Не бачить ні тих грудей, що недискретно напинають суконку, ні тих плечей, що вже золотий пушок дістають, ні тих рук, що чимраз більше, обточуються. Для. пані Керницької сімнадцять літ — то ще дитина.
Пригладив розбурхану чуприну і рушив до покою.
На порозі до їдальні стрінув уже всіх: і дядьків, і отця Керницького.
«А панна Наталка де?» — мало що не вирвалося йому. Але вкусився за язик і привітався.
— Як ся маєте, пане Зварич, — заговорив отець Керницький. — Чекаємо на вас і чекаємо, а ви з жінкою забалакались, а про нас забули.