І тут Ліда закашляла. Вода виплеснулася з її рота, груди затряслися. Вона важко задихала, випльовуючи рідину, хекаючи та харкаючи. Зворушений Федот тремтів, не міг зсунутись із місця, а тоді підвів доньку й притягнув до себе. Дівчинка очманіло роздивлялась навсібіч, її очі були каламутними, вона не розуміла, що відбувається. Зображення розпливалося, розмазувалось. Єдине, що пульсувало в голові Ліди, — поруч батько. Вона чула його подих: гучний, теплий, рідний. Він тримався за її руку, та ще й так міцно, що, здавалося, якщо стисне долоньку сильніше, зламає її. Це тривало й тривало. Федот нахилився над донькою. Його солоні сльози падали на миле бліде обличчя дівчинки, розтікаючись по її шкірі, змішуючись із прісною водою, а далі стікали на кригу. Там, де вони торкалися криги, лишалися розталі ямки, мов шрами. Батько й донька сиділи й сиділи. Нікого не було в цілому світі. Ніхто не міг підійти та роз’єднати їх. Неначе усвідомлюючи це, Ліда легесенько, майже непомітно стулила холодні тонкі бліді пальчики й стиснула гарячу руку свого тата.
Розділ 3
Увечері Саша відпоювала травами дивом урятовану доньку, що розпласталася на ліжечку й горіла. У дівчинки піднялась температура, Ліда лежала, мов ганчірочка. Молодша Зоя розташувалася поруч, на підлозі, підклала стареньку свиточку, гладила сестру по оголеному ліктю. Федот понуро сидів за столом, ковтаючи час від часу чарку доброго спотикачу, який жінка гнала потайки, подекуди додаючи аніс, як навчала її мати — для чоловічої пристрасті. Чоловік пив гірку, проте це не приносило йому полегшення. Шевченко подивився на великий скляний слоїк, з якого вже випив два келішки; продовжувати йому не хотілось.
— Сашко, розумієш, я власноруч мало не загубив дитину. Який із мене після цього батько? — водив рукою по своїх коротких чорних кучерях, що кільчились, як у ягняти.
— Годі катувати себе, відлежиться твоя донька, — намагалася вгамувати Федота дружина, удаючи, ніби сама спокійна.
Саша брехала. Вона не знаходила собі місця відтоді, як побачила чоловіка, що увірвався до хати з дитиною на руках, мокрий та захеканий. Олександра лише неймовірним зусиллям волі не знепритомніла. Руки затрусилися, голову наповнив туман, серце скам’яніло. Федот поклав дівчинку, а сам скинув мокрий одяг, перевдягнувся, побіг за Зоєю та кожухом на ставок. Ліда лежала в ліжку, з неї на підлогу стікали струмочки води, тіло парувало. Саша роздягнула дівчинку, почала втирати запашну настоянку на травах у дитячу шкіру, аби розігріти покриту дрібними брижами тонку замерзлу плоть. Згодом замотала трьома пуховими ковдрами і стояла над донькою, немов тінь. Пізно ввечері дівчинку почала трусити лихоманка, мов у судомному нападі. Зоя перелякано дивилася на сестру, а згодом на матір, що намагалася допомогти Лідочці. Федот сидів за столом, зрідка стукаючи себе по макітрі, і пошепки лаяв власне нехлюйство. Саша намагалася його заспокоїти, проте дівчинці ставало дедалі гірше. Не було слів, батьки наче оніміли. Федот похмуро дивився навкруги, погляд спотикався, трохи підводився і падав навзнак.
Він зрідка вставав, важко ходив, а тоді сідав на лаву біля столу. Погляд його падав на красний кут — там колись висіла велика ікона. Мідь по краях окислилась, пішла пігментними тьмяними плямами, неначе стала рябою. На тій іконі було зображено тонколицього Христа. Права частина втратила колір, побіліла, натомість ліва добре збереглася: насичені бежеві з позолотою фарби, чорне волосся, сторожкі очі, що дивилися відверто, нічого не приховуючи. Але тепер на тому місці світлів порожній квадрат — ікону зняв Петро, що взявся боротись із релігією. Він довго проводив із Федотом бесіди, бо той пручався й не давав зняти образ. Але брат наполягав, адже вони викликають підозру в комуністів, якщо ж Федот ні за що не бажає викидати ікону, то нехай віднесе її на горище та сховає як слід. Одного разу до хати припхалися «двадцятип’ятитисячники» із якимось поважним похмурим товаришем у шкіряному пальті, що зосереджено роздивлявся, зазирав у кожну щілину, ледь не обнюхуючи. Потім показав на ікону: чого це, мовляв, ви тримаєте цей мотлох в оселі? Наука довела, що Бога немає, і попи лише дурять людей. Федот буркотів собі під носа, що не товариш буде йому вказівки давати в його домі, але, як товариші пішли, вирішив все ж таки поберегтися — відніс ікону на горище, закутав образ у мішковинну тканину та притрусив сіном, що затуляло щілини.