Федот постукав у двері — і лункий, мов набат, звук затопив триповерхове приміщення. Довго згасаючи, розкотистий звук метався то нагору, то вниз. Ніхто не відчиняв. Шевченко стукнув ще раз, деревинки завібрували й озвалися болісним гудінням. Цього разу за дверима зашурхотіли, замок клацнув, і на порозі постав заспаний чоловік у темно-бордовому халаті, вирячивши очі на непроханих гостей.
— Що сталося, ви до кого? — звернувся він до відвідувачів.
— Олександре Семеновичу, дорогенький! До тебе, рідненький. Рятуй нас, нещасних! — загримів Федот і простягнув листа від голови.
Лікар, чоловік зовні років до шістдесяти, статурний — серйозне, витончене обличчя викривало в ньому старорежимного інтелігента, що отримав освіту ще до революції. Шляхетні круглі окуляри на невеличкому носі, тонкі вуста, м’яке підборіддя — увесь набір представника загиблого старого царського світу.
— Даруйте, як то я поїду? Маю практику в лікарні, чергування, — сказав медик.
— Це всьо зрозуміло. Ми тебе відвеземо й привеземо. Я віддячу, нічого не пожалію. Спаси дитинку, дівчинка гарнюня, мов той янгол, нічим не спаплюжена. Допоможи зберегти душу безвинну! — заблагав Федот.
— Але ж, як то… Я, між іншим, уже не юнак… — спробував лікар донести свою нову думку.
— Згорить моя доня, їй-богу, згорить. Не відмовляй мені, не роби з мене вбивцю, — ще дужче запросив Федот.
Лікар барився, оглядав незнайомців, а тоді сказав: «Хвилиночку!» і зник за дверима. Петро весь час стояв мовчки, але тепер хитнув головою на двері.
— Який! Пан-господин. Одразу видно — з «колишніх».
— Весь час ти міряєш людей мірами своїми дурними, — відбив Федот.
— Ой, годі тобі! Хіба сам не бачиш, що вуйко старорежимний. Він — минуле, — відповів брат.
— Ти диви, який розумний став. Не бачить тебе батько, не дожив до цього часу. Ото надавав би тобі копняків, — проскрипів Федот.
— Це кому б він ще надавав, — пробуркотів Петро й замовк.
Двері не відчинялись, ніхто не бажав облишати квартирне приміщення. Вони стояли посеред жовтуватого світла — двоє чоловіків, дебелі від кожухів, — тримаючи в руках величезні свої рукавиці, мов пташині тушки. Шевченко нудив світом, він марив розколотити двері, удертися всередину, витягнути лікаря й силоміць відвезти до села. Він ледь стримувався, аби не лупнути по деревинці, тому відійшов трошки далі й став кількома сходинками вище. Там перед ним відкрився вид на наступний поверх. Доглянуті, добре збиті двері, тонке гравірування свідчили, що їх робив майстер, який мріяв залишити по собі слід. Нехай крихітний, небагато кому помітний, але свій, особистий, персональний. На якусь мить Федот задивився, замилувався роботою ремісника.
— Отаке має бути життя, неодноманітне, — пошепки сказав він.
Тут брунатна ляда відкрилась і звідти виплив лікар, одягнений у важку шубу з кудлатим сиво-світлим хутром; у руках він тримав стару медичну валізку, а лікареву голову прикрашала хутряна кучма. Федот розтулив був рота, але лікар махнув рукою, і всі поспіхом побігли вниз, до санок.
Їхали мовчки. Вирішили, що Петро повезе лікаря назад, тому він улаштувався на рамі, укритій соломою, сперся на бокові відводи й куняв. Олександр Семенович сидів поруч із Федотом, що вправно керував конем, оминаючи глибокі западини та ями, вибиті в снігу на обозній дорозі. Шлях їхній лежав через невеличкий гай: Шевченко вирішив скоротити подорож, повернувши в кістляве криволісся. Вони їхали по ледь збитій стежці. Жвавий незадоволено хмикав, ялинкові покоцані гілки лупали його по худих боках, коли він щільно продирався поміж дерев. Стежка йшла до самого серця лісової темряви, яка гуснула, мов в’язка чорна смола, і дедалі темнішала. Федот удивлявся в непроникну темряву, намагаючись роздивитись просвіти між кущами, зграєю високих дубів та ясенів, стрункими соснами. Але крислаті кущі не пропускали погляд, що плутався в гіллі. Вони їхали в нічній мряці, і лише зрідка блакитнуватий, слабкий розчин місячного сяйва протікав по шерехатих стовбурах та утворював калюжі, розлиті по галявинах.
— Ти, певно, не часто вночі швендяєш, — звернувся Федот до свого пасажира.
— Так, ви праві. Але було й швендяв, років зо десять тому, дванадцять, — відповів той.
— Ага, у революцію. Переховувалися від когось, або наздоганяли? — спитав Шевченко лікаря.
— Це, ви знаєте, давно вже було. Уже й пам’ять не та, не пригадаю, — промовив Олександр Семенович.
— Угу, не пригадаєш. І таке бува, — всміхнувся Федот.
Вони помовчали. Кінь продирався стежками, уперто йшов уздовж вітровалу.