— А мою жінку теж Сашкою кличуть. Отакий збіг, — оповістив чоловік.
— Ваша правда, украй рідкісне ім’я, — погодився лікар і злегка посміхнувся.
— Так от, стою я, було, коло хати, а вона йде з відрами повними, до криниці ходила… — Федот не встиг доказати свою історію. Жвавий зненацька рипнувся й побіг швидше. Він прискорив хід своїми старезними ногами, а це могло відбутися лише в одному випадку — кінь відчув небезпеку. Довго гадати не довелося: удалині стало чути завивання, а згодом, уже значно ближче, ще, і трохи пізніше знову.
— Вовки! Зграя! — заволав Федот, та так голосно, що Петро прокинувся, а лікар підвівся й ледь не впав із санок.
— Либонь пронесе. Боже спаси й убережи, — пробубонів Шевченко й почав нишпорити по соломі біля переднього щитка — там він сховав сокиру.
Санки пішли хутчіше, зимовий вітер зашкрябав у вухах, мов шепіт. Здавалося, кожна тінь у лісі зворушилася, задрижала, затріпотіла. І тут повз них промайнув сірий привид. Згодом обіч — ще один. І ще.
— Заганяють! — так само голосно сповістив Федот.
Стало моторошно, неначе сам жах матеріалізувався й тепер гнався за ними, протягуючи свої страшні, потворні лапи, бажаючи доторкнутися до живого людського м’яса. Нема нічого більш звичайного і разом з цим більш страшного за тваринний переляк! Тоді людина перетворюється на чудовисько, готова до найнеможливіших учинків. Межа, яка відокремлює готовність від утілення, щезає миттєво, за одну секунду, за якою починаються кошмарні події — або не починаються, якщо людина переборола свій страх і залишилася людиною. Потім ще довго вона буде пригадувати розмазані деталі свого страху. Але страх не є гріхом, це дар Божий, ним рятуємося, а не хоробрістю.
Ось і тепер трійця в лісі відчайдушно вдивлялась у темні лісові силуети. Небезпека могла прийти з будь-якого боку. Смерть не має контурів, так само як і життя легко втрачає свою плоть. Ліворуч пролунав гучний тріск, дошкульний, мов удар батога. Лікар підвівся, аби роздивитися, тої ж миті Жвавий узяв праворуч, Олександр Семенович незграбно змахнув руками, а тоді повалився в біляву снігову вату.
— А-а-а! — заволав лікар, і його галас майже миттєво вщух — санки неслись уперед. Лише тьмяний силует доктора, що вовтузився в снігу, лишився в лісовій хащі.
Федот смикнув віжки на себе, але Жвавий відмовлявся слухатися. Він відчував вовчий дух і тепер панічно намагався сховатися в безпечне місце, тікаючи світ за очі.
— Тримай віжки! — Федот гукнув Петрові, а сам ухопив сокиру й стрибнув із санок.
Сторчака пролетів навскоси, учасно вперся руками, зупинився біля товстого, як кабанячий тулуб, стовбура. Завивання підозріло стихло.
— Недобре це, ой недобре — зашипів Федот та побіг назад, на місце, де впав лікар.
Товстий одяг заважав бігти, Шевченко шпортався, захекався. Правою рукою він незграбно тримав сокиру, перестрибував ямки, іноді провалюючись по самі коліна. Він пересувався товстим сніговим простирадлом і вже бачив попереду темний контур. Федот заспішив, спробував прискоритись. Несподівано він впав, розтягнувся, але одразу ж підібрався, устав і побачив, як щось чорно-сіре кинулося на фігуру неподалік.
— Ол. кса. др Сем..н..ч, — прохрипів він та метнувся до лікаря.
Звідти вже лунав злий дикий рик. Кілька вовків обступили людину, один, особливо нахабний, кидався, але лікар поки що відбивався палицею. Здалека видно було, як кожен новий напад робив його слабшим. Вовки відчували легку здобич і не здавалися. Одної миті величезний, сірий, як сталь, самець кинувся на чоловіка, і той інстинктивно викинув руку вперед. Вовк учепився в шубу, прокусив її й повалив у сніг свою здобич. Тоді почав підбиратися до плеча, аби вхопити за горло й прокусити тонку та тендітну плоть шиї. Тої ж миті ще один вовк учепився в лікареву праву ногу, але той важким ударом лівої збив звіра з гомілки. Лікар закричав, буквально завив, мов скалічений пес. Великий самець ухопився вище передпліччя й пробирався до голови. Вовчий писок ткнувся в шубу й трохи розвернувся; можна було роздивитися в темних очах ледь помітне диявольське сяйво, блиск дикої оскаженілої тварини. Щільне хутро вкривало кремезне звіряче тіло, але здавалося, що було видно, як кожен посмик зворушував десятки м’язів, що хвилями прокочувалися під сталевою шкурою. У ніс вдарив сморід: запах, що відрізнявся від собачого, щось первісне, густе, але направду відчутне лише зблизька.
Олександр Семенович подумав, що ось і кінець. На долю секунди перед ним промайнула розкрита паща, звідти потягнуло вже нестерпним смородом, немов пекло розверзнулося перед ним. Жовті ікла блимнули, а потім зійшлися на плечі.