Тут у вовчу голову ввійшла сокира. Федот устиг, він рубонув самця. Вовчина повалився й придавив собою лікаря. У повітрі миттєво постав кривавий запах. Збуджені звірі обступили двох чоловіків. Шевченко спробував витягти сокиру, але та ще глибше увійшла в череп. Треба було притримати мертве тіло ногою й смикнути колун, витягти. Але нічого не вдавалося. Зліва заходив ще один вовк. Прямо приготувався стрибнути інший звір. Вовки гарчали, кидались, клацали зубами. Від цього звуку зводило нерви, кожен шварк щелепи показував, що ось ще на сантиметр вовчисько ближчий до своєї здобичі. Майже невловимо, у широкому стрибку великий вовк кинувся на Федота. Це стало знаком. Інша тварина вчепилась у край шуби, ліворуч посвистом позначив себе ще чийсь стрибок. Ще мить — і звірі кинулись до людей.
На третю ж мить від початку нападу в морозному повітрі пролунало два постріли поспіль. Ліс відгукнувся луною, далеко за ширмою чагарнику два постріли повторились, згодом згасли, заклякли. Тиша, що насунулась згодом, здавалась неприродною, штучною, декоративною. Не було більш ніяких рухів та шорхання. Проте крізь синю імлу можна було роздивитись мертві тіла, що лишились лежати біля тонкого дерева.
Розділ 4
Петро підійшов до брата та лікаря. Той лежав горілиць на снігу, а величезний сірий звір спочивав на ньому, поклавши голову на груди. Тонка покручена цівка витікала з-під леза сокири, яка немов уросла в череп тварини. Поруч стояв Федот, біля його ніг розстелилася навзнак ще одна туша вовка. У грудині було видно криваву пляму, що розтеклася вишневою рідиною по димчастій шкірі.
— Живі? Усі? Як там дохтур? — спитав Петро.
У руках він тримав револьвер. Петро підійшов до лікаря; той лежав ані руш, немов закляк.
— Звідки зброя? З яких пір ти це носиш при собі? — спитав Федот брата.
— Тю, дивина! Часи ж бо непрості, — спробував відбрехатися Петро.
Федот підозріло подивився на нього, але поки що допити були не на часі. Він ухопив звіра за задні лапи й стягнув з Олександра Семеновича. Той не рухався, здавалося, що він заснув.
— Що за дурня? — пробуркотів Шевченко й підставив долоню до рота лежачого — теплий струм повітря доторкнувся до шкіри, попестивши її в легкому видиху.
За кілька хвилин лікар отямився. Він трохи підвівся — кров, що розлилася на манній каші снігу малиновим сиропом, усмокталася плямами-клаптиками. Тіло вовка валялося, мов скинута шуба. Брати вже підігнали санки, аби продовжити подорож. Лікар намагався підвестися, і раптом сильний біль різонув його гомілку — там відкрилася рвана рана, з потрощених штанів випадав шмат червоного м’яса, відкриваючи покручені калинові шари м’язів.
Брати допомогли Олександру Семеновичу всістися на санки. Лікар злегка стогнав, Федот кректав, Петро стиснув уста. А на сході, там, де закінчувався ліс, темно-синій небокрай наливався світлом і посилав надію. Густота нічних барв стерлася, злиняла; далеко попереду визрівав світанок. До нього й поїхали мандрівники. Шевченко нукав коня, а той, гучно пирхаючи, був тільки радий забратися з цього проклятого місця. Вони їхали полем, а попереду від них на хвилястій стрічці небокраю набрякало сонце. Воно світило рожевим згори і, мов серпанок, висіло над землею. А нижче цей серпанок перетворювався на перестиглий червоногарячий м’якуш, що фарбував далину в червлену водянисту барву. Білий сніг знов почервонів, на нього впали скісні промені нового дня.
Коли вони нарешті дісталися Шевченкової хати, донька Ліда не спала. Лихоманка посилилася, дівчинка часом западала в дрімоту, а потім її знову трусило. Саша поралася біля ліжка. Вона так утомилась, що буквально не трималася на ногах. Двері з шумом відчинилися, до кімнати ввійшли Федот, дівер та кульгавий чоловік у порваній шубі та з закривавленою ногою. Федот ішов першим, його кроляча шапка трошки сповзла набік, а на щоці ряснів глибокий, рівний розтин.
— Божечку, що ж ви так довго? — сплеснула руками Саша, а потім уважно подивилась на чоловіка, що саме роздягався. — А на обличчі що?
— Що, що… — забуркотів Федот. — Вовки, стрілянина, трупи. На загал, нічого надзвичайного.
— Як? Чиї? Де? — від несподіванки Саша аж присіла на лаву.
— Нісенітниці верзеш, бабо. Нагрій води, треба рани промити й дитині допомогти. — Чоловік виглядав злим і розводити з нею балачки, вочевидь, не збирався.
Саша знала манеру свого подружжя, його грубий, із надсадою голос привів її до тями. Вона підвелась і кинулася до дерев’яної діжки біля пічки, почала набирати воду, а лікар тим часом намагався закотити зіпсовані брюки.