— Це ти вірно брешеш. Іноді підведуся зранку. Розплющу очі — овва, усе біле! Як той перший сніг. А по макітрі думка пробігла, мов сусідський кіт. Думаю: ну все, відмучився. Потрапив у Царство Небесне. І чекаю тоді, коли ж Петро-апостол покличе, визначати, куди мене підселять — у рай чи пак у пекло. А тоді придивляюсь — Матір Божа! — ганчірка з пічки злетіла, накрила голову. От, думаю, йолоп! Докотився до чого. У рай він захотів! Уставай та йди працюй у той колгосп, чорт його забирай! Так я ще трошки полежав із портянкою на пиці та з усмішкою кривою…
Федот знову посміхнувся. Скільки знав Нестора, завжди він був такий. Переслухати його було неможливо. Одна оповідка обривалася й починалася інша. Треба було витратити цілий день, аби вислухати всі його байки, спогади, а подекуди й відверті фантазії. Але, коли довелося комусь його вповні дослухати, той був здивований: початок Несторової повісті минулих літ гладко зв’язувався з кінцем. Він якимось невідомим відчуттям оповідача відчував, як розповісти про дивовижні речі, пригоди, події, а згодом зв’язати все це в щільний вузол й піднести слухачу. Але мало хто міг витримати стільки, скільки Нестор промовляв. Зазвичай селяни йшли на середині розповіді, а до нього приклеїлось прізвисько «Нестор-маніфестор» через бажання додавати своїм бувальщинам штилю високої урочистості.
Однак тепер, у підвалі, поспішати було нема куди, тому Федот припинив перебивати старого, що почав блукати темними кутами своєї свідомості, подекуди виносячи на світ Божий, як з печери, якесь чудернацьке слово або цікаву оповідку. Нехай не завжди дослухували, але в селі Нестора за це, загалом, любили. Ну, як любили — наскільки взагалі можуть сільські люди щиро ставитися до ближнього. Але всю цю щирість Нестор використовував на повну. Він був не такий, як усі інші…
Отже, новий ув’язнений почав розповідати, як же так сталося, що він опинився на підвалі. Упоравшись із нещасним панотцем Никоном, Нестор розказав, що вийшов на вулицю й підійшов до Федотової хвіртки. У цю мить тонковусі (чорт їх забирай, аби знов не піти по колу!) тягали мішки, складали їх на санки, а тоді знову йшли до комори. Підігнали ще віз. Нестор крутився поблизу й не знав, що Шевченка вже взяли.
— Забирайся, старий! Чого тут швендяєш? — буркнув один із носіїв.
Тої ж миті з двора вийшов похмурий товариш, біля якого чимчикував уважно слухаючий голова.
— Я тобі кажу, а ти чуй та мовчи! — говорив похмурий своєму співбесідникові.
— Так я стараюсь! Бачите, цілий день вештаюсь хатами, усе прибираю.
— Мало, я тобі кажу. Мало. У тебе скільки заможних? Вважай, двадцять п’ять дворів. Ось тобі і півтори тисячі пудів зерна здати.
— Та де стільки! Я не сплю, жінку свою місяць не мацав, усе ходжу по одноосібниках. Ховають вони…
— А ти для чого тут? Партія на тебе надію покладає. Чи ти думаєш, в інших менший план? А можливо, ти вважаєш, що партія план із дурного розуму взяла, вигадала?
— І близько ні! Ні! Я з усієї сили… От тільки б часу трошки більше….
— Нема в тебе часу. Термін до кінця тижня, або сам тебе під суд віддам. Не хочу тебе дарма лякати, але застрелю на місці, щоб ти знав!
Промовивши це, похмурий пішов назустріч санкам, які прибули, аби його забрати. А голова так і залишився стояти, де стояв. Його щільне, яскраво-журавлинове обличчя пішло білими плямами, очі почали бігати, утративши фокус. Голова почав нервово терти долонею стару шкіряну папку, яку він носив для більшої солідності, — папка завжди була порожня.
— Який суворий! Певно що повноважний! Так тебе відтягнув, аж штани твої тріснули, — зі звичайною своєю посмішкою відгукнувся Нестор, якій мимоволі став свідком бесіди.
Тут голова повернувся до того, хто це промовив, подивився на нього, ніби бачив уперше. Хотів було закричати, та, спантеличений попередньою розмовою, утримався. Лише сильніше побілів, зовсім як той небіжчик, легесенько похитався з боку на бік, але встояв на місці. Зненацька до них підійшов міліціонер, який устиг відвести Федота до «холодної». Голова стиха гавкнув, наказав, аби Нестора також відправили до підвалу. Грізний правоохоронець без пояснень кинувся виконувати наказ, ухопив нехлюя й порушника радянського порядку за рукав та потягнув у бік панського будинку. Вони повільно пішли, від їхніх кроків лунало потріскування закостенілого лютневого снігу. І тої ж миті ошалілий голова сільради обернувся, подивився в бік двох фігур, що йшли від нього. Його погляд крутився неуважно й довго. Голова ніяк не міг отямитись, кишки його колотилися, немов намагалися знайти вихід із тіла; він навіть не уявляв, до чого призведе його останній вчинок.