— Ти, я бачу, дядько вчений. Університети закінчував, долоньки-он бачу, які ніжні, мов у дівчинки…
Чоловіки попереду радісно закрякали, а жінки біля виходу гмукнули всі разом.
— Товаришу, я… — намагався сам за себе заступитися вчений.
— Так-от, — продовжив Федот, — якщо пролетаріат буде правити всюди й скрізь, то ким саме він буде правити?
— Е-е-е… — забекав партієць, очі його забігали, а руки затремтіли.
Чоловіки в приміщенні затихли, а вчений крутився на місці, немов його хтось укусив, згодом зняв окуляри, витяг довгу білу пом’яту хустку та почав люто натирати лінзи. З того часу Федот щоразу відвідував подібні збори, дошкуляв ораторам, але й уважно їх слухав.
Ось і нині він вийшов надвір і почимчикував до хвіртки. Поруч біля кривого, як у того вченого дядька пика, паркану стояв Нестор, Федотів сусід. Це був п’ятдесятидворічний чоловік із широким обличчям у численних зморшках. Нестор мав вузько посаджені очі й товстуваті губи, нібито стиснуті посмішкою. Обличчя незвичайне, але більш дивовижною була його вимова: Нестор перекручував слова, вимовляв їх недоладно, часто плутаючи або пересуваючи наголос.
— Шо це, сусідику, тобі не сидиться вдома? — прошепелявив він, стукаючи люлькою об дерев’яний стовпчик.
— Йду на збори, прочухати твоє керівництво! — одразу відповів Федот.
— Шо їх чухати, вони нині самі очухуються.
— Про шо це ти, Несторе?
— Так у нас у колгоспі, цей, чутки гуляють, буцімто прісєдатєля так вилаяли в районі, так вилаяли! Погрожували судом і таборами… Прийшов до нас у бригаду блідий, як смерть. Я йому кажу: «Ну воно тобі треба, що ти себе мучаєш? Йди на покой!»
— Ну-ну, і що ж він відповів?
— Скочив, як оскаженілий, і давай матом на мене. А тоді сів за стіл і спокійним голосом, як той батюшка, пропісочив усіх, от.
— Несторе, от ти дурню старий. Нашо ти подався в той колгосп?
— А шо мені? Шо втрачати? Ондо халупа моя перекосилась, як обличчя в прісєдатєля. Корова три роки як померла, а жінки нема в мене, гарнюні такого. Оце ходжу на комітет бідноти, послухаю, як ця біднота порається, аж легше стає. Я як пан серед них, хліб із салом їм!
— Працювати треба, і не будуть бідувати. А то самогонку жеруть та пісні горлають. Чув я твою бідноту…
— Це ти, товаришу Шевченко, контрреволюційні пісеньки співаєш. Так і закриють.
— Ну, якщо ти, старий пеньок, не донесеш, то й не закриють.
— Це залежить, чи даси ти мені зараз тютюну, о!
— Хитрий ти! Як я з тобою, із здирником, стільки років прожив?
Нестор ласо засопів, замуркотів, немов кіт, простягнув долоню, в яку Федот насипав із гіркою доброго тютюну. На цьому й попрощалися. Федот посміхнувсь, постукав приятеля по плечу, а тоді захрумкав стежкою, що вилась, як псячий хвіст.
«Ізба-читальня» стояла посеред села. Узагалі-то колись це був маєток місцевого пана «міроєда» Нестеренка, але його радянська влада швидко приборкала. Пана розстріляли, майно забрали, жінка з немовлям утекла. І ось тепер велика кам’яна хата з широкими, на півсажня вікнами — любив колишній господар багато світла — служила новій державі. Біля ґанку стояли троє колгоспників, курили, плювали в сніг. Там, де вони плювали, снігове полотно було вже схоже на дуршлаг. Колгоспники ховались під навісом, повільно виціджували слова, а плювали — мов ставили крапку. Федот кивнув, постукав валянком об валянок, витер обличчя й увійшов у коридор, що тягнувся, мов хробак, заповзаючи в глибину хати. У тьмяний та вузький простір з відчинених дверей падало геометрично-рівне жовтувате світло. Звідти лунав чийсь голос, твердий, як граніт. Він бив словами, розкидав їх, наче каміння. Цей голос наполегливо й прямо гримотів у приміщенні так, що в певний момент притягнув до себе Федота. Той покірно попрямував до світла з дверей, роблячи дрібні тихі кроки, як впертий, почухраний та вже приречений вовк.
Розділ 2
Світличка, ущент забита селянами, здавалася малою затокою. Волохаті, кудлаті макітри чоловіків, що сиділи низками, котились темними хвилями від вищих на зріст до нижчих. Іноді людська хвиля пінилась білими жіночими хустками, а тоді знов падала до темної голови колгоспного селюка. Федот озирнувся. Стіни синіли шпалерами: на довгих стеблинах важко звисали однокольорові квіти, і лише порожні насичено-блакитні прямокутники свідчили, що колись там були картини, які належали старому господареві. Добротні меблі розкуркуленого вивезли звідси вже давно, лишились самі стільці та стіл, біля якого наразі стояв високий, немов маяк, чоловік. Решта сиділи по лавах. Саме об підніжжя стола, схоже на брунатний глиняний обрій, бились людські хвилі, а чоловік підводився над ними — високий та недосяжний. Це його голос Федот почув у коридорі, а як зайшов, оратор на кілька секунд замовк.