— А я вже всі букви знаю.
— Чудово, — похвалив дядечко.
Якусь хвилину вони обидва мовчали. Видно, обдумували сказане.
— А моряки, дядю, найсміливіші? — доскіпувався Сергійко.
— О, моряки! Справжні братішки!
— А ви, дядю, теж братішка?
— Ні, я — сапер, — винувато схилив голову дядечко.
— А сапер — це найстарший моряк?
— Щось схоже… тільки зовсім навпаки.
Сергійко замислився, намагаючись збагнути незбагненне.
їхню розмову перервали галасливі хлопці та дівчата, які хто-зна й звідкіля тут узялися та з'юрмилися біля скляної шторки. Сергійко з подивом розглядав невмитих та нерозчесаних, майже зовсім голих парубків з колючими борідками та котячими вусами.
Скреготнуло скло. Павільйон «Пиво-води» відчинився. Але зовсім не там, де тримали чергу дядечко з Сергійком. Ще хвилину тому вони були єдиними і першими в черзі, а тепер опинилися в самому кіиці. Продавщиця вже торгувала, а розгніваний дядечко волав про справедливість.
— Громадяни! Та я ж — перший! Його не чули.
— Я протестую! Подайте книгу скарг!
У продавщиці, видно, ніяких книг не було, бо вона й вухом не повела на ті погрози. Енергійно обдаровувала молодиків жовтогарячим пивом.
Дядечко дорікав непоштивим юнакам:
— Сорому не маєте, молоді люди. Ні поваги в вас до старших, ні совісті…
Одна з дівчат, вдягнена найвизивніше від усіх, хоч і ті красувалися лише в купальниках, зміряла з ніг до голови дядечка й кинула ущипливо:
— Бачили його? Поваги захотів? А чи заслужив поваги? Старше покоління називається… Ви нам створили умови, щоб не товпитись по чергах на цьому дикому березі?
— Оце так! — розвів руками дядечко. — Оце молодь!
— На себе нарікайте.
Дядечко розгублено озирнувся, зняв капелюха, хусткою витер піт з лисини. Зиркнув на монумент, підморгнув, мов живому: «Чули, мовляв, морячки? Ми їм не створили умов безтурботно вигулюватись по курортах».
До павільйону наближався кремезний бровастий чоловік. В смугастій морській тільняшці, в широченних штапях-кльоші. Він чув лементування бронзовотілої дівчини. Дивився на неї суворо й осудливо. А та, помітивши його, раптом зів'яла, шмигнула за павільйон, затиснулась в гурт — поспішила зникнути з очей.
— Міль безхвоста… — пробубонів моряк і зневажливо відвернувся.
ТУТ КИПІВ СМЕРТЕЛЬНИЙ БІЙ…
Вони дуже швидко порозумілися. Може, тому, що зосталося біля павільйону їх усього троє: моряк у тільняшці та довгий дядечко з Сергійком.
Моряк поклав важку руку на прилавок. Сергійко з повагою і зацікавленням втупився у синювато-розпливчатий малюнок на тій руці — морський якір і та безкозирка із стрічкою, що тяглася кудись до ліктя.
— Ганю, пива, — наказав владно.
— А нам води, — додав дядечко. Продавщиця відповіла неквапливо.
— Ні пива, ні води. Можна вина.
І моряк, і дядечко одночаспо скривилися.
— То беріть горілку, — радила продавщиця.
Чоловіки промовчали. Продавщиця вже дзвеніла посудом. Сергійко зітхнув.
— А для хлопчика у вас солоденького не знайдеться?
— Є шампанське.
— Ну, до шампанського він ще не доріс, — засміявся моряк.
— Візьміть для дитини пончик.
— І то закуска.
Чоловіки, кривлячись, випили, смачно крякнули. Закушували втрьох.
Моряк дивився туди, де кушпелили морську гальку галасливі юнаки і дівчата.
— Ми їм не створили умов… — пробубонів сердито. Довгий дядечко охоче підтримав розмову.
— І це сказано перед лицем отих сорока трьох…
Він кивнув головою на монумент, обнесений морським ланцюгом.
— Не сорока трьох, а сорока двох, — поправив моряк.
— Написано — сорок три.
— Сорок третій — це я.
Сергійко забув затулити ротика. Він ще ніколи не бачив людини, яка вийшла з могили. Вичікувально дивився на дивного моряка і довгий дядечко. А той звернувся до продавщиці:
— Ще по сто.
Потім вони наблизились до монумента. Засмаглим пальцем моряк ткнув у одне із позолочених прізвищ:
— Живого поховали. А я топчу землицю.