— А я теж крутнув би… Я сильний.
— Що б ти крутнув? — з подивом скосив око морячок.
— Колесо.
— А чого ж…
Але все-таки морячок був зовсім не здогадливий. Згоджувався, хвалив і визнавав Сергійкову силу, а колеса йому не давав.
Катер тим часом, описавши дугу на морській рівнині, обігнув високу гору, що висупулась далеко в море, і почав наближатись до берега.
— А приторкнутись до нього можна?
Морячок прочитав у Сергійкових очах таке непереможне бажання, що нарешті змилостивився.
— Торкайсь. Тільки не розтрощи.
Сергійко побожно обняв тонісінькими пальчиками гарячу дужку штурвала.
Лише тоді, коли катер рішуче попрямував до незнайомого берега, морячок враз насупив брови, безцеремонно почав випроводжати свого помічника.
— Полундра! Марш, браток, до матері, бо перепаде нам з тобою, братішка.
— Не перепаде…
— Ходи, ходи, хлопче, подалі від гріха, зараз швартуватись будемо.
— Як швартуватись?
— От ще салага, не знає, як швартуватись…
Почувши незрозумілі слова та побачивши непідробне невдоволення на обличчі штурвального, Сергійко зітхнув і неохоче поплівся на палубу.
Катер збавив хід і став готуватись до швартування.
ЛОВИСЬ, РИБКО…
Берег був незнайомий і якийсь чужий. Гори, які Сергійко бачив здалека, важкою брилою повисли над морем. Де-не-де зіяли ущелини, звивисті стежки вели кудись на золотаво-зелені схили. На вузькому пляжі, заваленому товстим шаром сірої гальки, грілись на сонці пляжники. Але навіть це не придавало берегові схожості з тими місцями, де розташувався Сергійків дитсадок.
Опинившись на березі, хлопчик розгублено огледівся. Все тут було суворе і гнітюче. Тільки море хлюпотілося ласкаво та камінці шурхотіли по-домашньому. І здалося Сергійкові, що він подо-лав тисячокілометрові простори і що тепер вороття до рідного садочка йому вже не буде. І защеміло серце, і сльози мало не закапали з очей. Та вчасно пригадались усі ті образи, яких він натерпівся в садочку. Сльози розтанули, не встигнувши навернутись.
Нічого, хай тепер пошукають Сергійка, хай поплачуть за ним трохи…
На цьому пляжі, мабуть, так само, як і на всьому Кримському узбережжі, охочі до знахідок мляво перебирали камінці. Відшукували сердоліків та аметистів, найчастіше вважаючи звичайне каміння за коштовності. Винишпорювали курячих богів, без яких запеклому пляжникові просто не лежалося на березі. В багатьох юнаків і особливо дівчат гойдалися на шворках ніздряві знахідки.
Зітхнувши, Сергійко рішуче всівся на купу гальки. І забувся про все. Ні, йому таки до біса сьогодні щастило. Та, видно, й берег цей — невичерпне джерело курячих божеств. Що не копне, що не придивиться, а воно, гляди, й з дірочкою. Ніби й зовсім недовго копався, а вже кишеня так виповнилась, що аж трусики зсувалися з сухих крижів. Час від часу зважував у руці свої скарби. Був перекопаний, що такому багатству позаздрив би кожний, володар таких коштовностей почував би себе найщасливішою людиною в світі. Сергійко й намагався бути щасливим. Але якийсь незрозумілий неспокій все частіше закрадався в серце.
Причину цього настрою він збагнув тільки тоді, коли, звівши очі вгору, побачив на велетенському камені мальовничий гурт хлопців та дівчат. Вони смачно вминали чорний хліб з червоними, як жар, помідорами. Ще й присолювали їх щедро. Сергійкові аж дух захопило, животик враз притягнуло до спини. Йому так захотілось їсти, що коли б хто сказав: «Віддай за один помідор усіх своїх богів», — він розстався б з ними, не задумуючись.
Ноги самі привели його до веселого юнацького гурту. Жадібно дивився на чужі, озброєні помідорами й хлібом руки і мовчав. Його не помічали. Вминали оті червоні дари природи, пересміювались, а на Сергійка ніхто й не глянув. А може, то й навмисно не хотіли дивитись. Бо варто лише було кинути один погляд, і відразу стало б ясно, що необхідно поділитися їжею з цим хлопчиною.
Побачили тільки тоді, коли був уже запханий у рот останній помідор і останній окрайчик хліба. На камені валявся тільки зім'ятий папір, в який загортали їжу. Юнаки й дівчата з галасом кинулись до моря, а грайливий вітер поволік ту обгортку кудись безвісти.
До глибини душі ображений, Сєргійко чвалав берегом. То тут, то там люди щось жували. Ліниво, знехотя. Ніби навмисне заповзялися дратувати Сергійка. А він ішов і картав сам себе за те, що в час сніданку не поїв манної каші. І сердився на Вову, який навмисне розмазав манку на спині в кота Котофейовича. І ще твердо вирішив більше ніколи не відмовлятися від каші. І не лише від каші, а від усього, що йому подаватимуть. І хліб їстиме з маслом, і добавки проситиме.