І Вовці більше не дозволить розтринькувати манку на всяких там котів. Все одно Котофейович тільки розкидає її по їдальні.
Йшов, а перед очима то суп запашний колихався в тарілках, то макарони біліли, то червоніли стиглі помідори. Хліб височів у плетених корзинках, топко нарізаний. І Сєргійко щиро пожалкував за тим, що так необачно втік із садочка. Можна було в комірчині у бабусі Насті посидіти. Не дуже воно й тхнуло там мишвою. Призвичаївся б. А в час обіду непомітно вислизнув би зі схованки, схопив би шмат хліба та й знову б сховався. А може б, його і знайшли там, вибачились, попросили б, то він би й вийшов. І тьотя Люба більше б його не дражнила.
При згадці про тьотю Любу ще більше захотілося їсти. І навіть образа на неї зникла. Мабуть, вже вона там наплакалася та нажурилася. Вистачило б з неї. А так недобре виходить: і солдат їй не пише, і він, Сєргійко, втік. І камінця того, що Юлька відняла, йому вже зовсім не жалко. Без нього в Сергійка від камінців кишеня тріщить. Та хіба ж такі, як той? Є в нього тепер які завгодно. І більші, і менші. Попелясті і чорні, смугасті і димком покриті. Різні є. А їсти все одно хочеться…
Зупинився під височенною сірою брилою, що випинала свої груди над самим морем. І на нього враз війнуло живим чадним димом та пахнуло смачно вареною рибою з перчиком і лавровим листом. Він ледь стримав себе, щоб не заскімлити від нестерпного голоду.
Рибалки розливали золотисту рибальську юшку. Під чорним закіптюженим казанком курились обвуглені головешки, в казані вирувало смачне шумовиння. Варена риба витріщалась на білий світ круглими, як намисто, очима, мабуть, дивувалася: чому то небо таке високе та блакитне і як то сталося, що вона потрапила з прохолодного моря в цей киплячий казан. А може, вона дивувалася, побачивши зніченого Сергійка, який не мас сили відвести очей від окатої вареної риби?
Рибалки — а їх було з десятеро — розлили по великих металевих мисках юшку, взяли до рук по величозному шматку хліба і припали до їжі. Сергійко всівся поблизу на круглому, схожому на велетенський качан капусти камені та прикипів очима до їдоків. Забував навіть ковтати голодну слину. Хоч і мав неоціненне багатство — повну кишеню чарівних камінців, а був найсправжнісіньким жебраком. І щоб трохи забути про голод, дістав з кишені найбільшого бога, приклав до ока та й вирішив роздивлятися казкову далину. Але перед очима весь час тільки парували миски з юшкою, то відкривалися, то закривалися роти, старанно працювали щелепи, чулося гучне сьорбання, вдоволене сопіння та побрязкування ложок об металеві миски. Як навмисне, ні морська далечінь, ні краса Кримських гір, ані казкові кораблі на обрії не хотіли потрапляти Сергійкові в очі: видно, вони втратили свою магічну силу. Перед ним, знай, глипала білими, схожими на курячих богів очима величезна риб'яча голова…
Сонце тим часом над самим обрієм пірнуло за довгу, схожу на велетенську білорибицю хмарину. Хмарина засвітилась, ожила. А море спохмурніло, набрало якогось голодного суворого виразу. Навколо стало незатишно і сумно.
Рибалки вишкрібали миски, чиїсь руки вже тяглися по добавку. Дерев'яна ложка підхопила велику голову з нерухомими білими очима. Курячий бог біля Сергійкового ока змокрів, дірочку затягло туманною сивою плівкою. Сергійко безнадійно поклав гостре підборіддя на гострі подряпані колінця.
— Гей, хлопче, — почув він басовитий голос, — юшки хочеш? Підвів голову. На нього допитливо дивився зморшкуватий дідусь. Очі в нього були насмішкуваті, а руда борода колюча і важка. Такі дідусі вміють тільки жартувати, а риби не дають. Проковтнув густу слину і потупив оченята.
— Твоя мама юшку варить?
— Ні.
— Мабуть, юшка тобі не до смаку?
Сергійко бачив — насміхаються. Сумно схилив голову.
— Давай, хлопче, до гурту, приставай до рибалок — не пожалкуєш…
Було схоже, що дідусь по-справжньому запрошував до рибальського обіду. В хлопця обнадієно засвітилися очі.
Дідусь звівся на дебелі ноги, дістав головою мало не до неба, повільно, занадто повільно попрямував до води, сполоснув у морі миску. Потім налив з казана юшки. Неквапливо повернувся до Сергійка, поставив перед ним. Подав ложку і великий шмат хліба.
— Їж та рости великий.
Сергійко вдячно блиснув на дідуся очима. І відразу ж упявся зубенятами в жорстку, чорну шкуринку, потягся ложкою до миски.
— А що треба сказати? — озвався хтось із рибалок.
— Спасибі…
— Спасибі потім скажеш. А приступаючи до юшки, рибалки кажуть: «Ловися, рибко, велика й маленька».