Сєргійко відразу визнав авторитет цього парубка. За його чуприну непокірну. За рухливі м'язи на довгих засмаглих руках, за те, що жодного м'яча, який пішов у його сторону, не промазав.
— Тут живеш недалеко? — розпитував парубок, мов дорослого.
— Я стережу… — згадав нарешті про свій обов'язок Сєргійко. Парубок зацікавлено озирнув узбережжя.
— Кого стережеш?
— А ось…
Сєргійко вказав самим підборіддям на погасле вогнище.
— Твій батько рибалка?
Сєргійко заперечливо мотнув їжачком.
— А хто ж тобі велів стерегти?
— А я сам…
— Обрав ти собі роботу, — усміхнувся парубок. — Краще пішли з нами в гори…
В парубка грайливо засвітились зіниці. В Сергійка теж спалахнули вуглинками очі.
— …Які там груші, а який виноград. І головне — нічий. І дикий, і не дикий. їж досхочу, поки оскомину наб'єш.
Сєргійко зиркнув на рибальське вогнище, і воно йому здалося холодним і чужим. Надто вже заманливо говорив парубок. Але Сєргійко не міг так швидко відмовитись від своєї обіцянки. Нелегко йому було зрадити рибалок, а особливо хорошого дідуся. Зітхнув тільки, потупився. Не відповів парубкові.
Мовчазні гори кинули важку тінь на морський берег. Він став тихий та порожній. Юнаки і дівчата, пересміюючись та перемовляючись, потяглися стежкою у вузьку ущелину. Останнім ішов чубатий парубок.
Сергійко з жалем дивився їм услід.
— Ви ще прийдете? — гукнув навздогінці.
— Обов'язково! — відповів дзвінко парубок. І мовчазні гори глухою луною ствердили його обіцянку.
ЧИ МОЖЕ ЛЮДИНА ЖИТИ ОДИНОКОЮ?
Кримський вечір неквапливий. Ще довго опісля того, як сонце сяде за гори, по-денному синіє й проміниться небо. І зорі не поспішають спускатись донизу. І прикордонники не засвічують своїх яскраво-сліпучих прожекторів. Тільки море в такі години хлюпоче голосніше, шумить безперервно, тихо ворочається десь у глибииі, мов перед сном людина.
Пляж холодіє, і на ньому залишаються тільки поодинокі любителі вечірнього купання. Вони поквапливо бурунять морську гладінь, нирхають голосно, мов коні. Довго не затримуються у воді, теж якось поспішно витираються на березі досуха, вдягаються і йдуть кудись у невідомість.
Озирнувшись, Сергійко побачив, що залишається на всьому березі самісінький. Хоч ще подекуди й бовваніли людські постаті, та було видно — довго вони тут не затримаються. Від рибальського вогнища повіяло неприємним гаром і холодочком. Для чого стерегти те, що втратило живу силу, стало нікому не потрібним? От коли б у нього були сірники, то він розклав би тут багаття. Таке, щоб рибалкам було видно в морі. Тоді інша справа. А так… І де він тут спатиме? Хіба на оцьому схожому на качан капусти, вже холодному і аж якомусь слизькому камені примоститися? А до того ж — хіба йому хто наказував стерегти оце холодне попелище, в якому неприємно чорніли недогарки та недотліле вугілля? Рибалки вирішили, що він живе тут поблизу, і просили навідатися завтра. А стерегти…
Сергійко неспокійно снував біля погаслого вогнища. Коли він лишиться тут, то мусить спати на оцьому токовиську, вибитому рибальськими коліньми. І гаряче багаття не зігріє його напівголих плечей.
Чорні тіні росли, простягали волохаті лапи з усіх ущелин, лякали Сергійка своїми ведмежими обіймами. Сергійко зовсім не був боягузом. Але й залишатись далі тут не міг. Очевидно, тому, що людині неможливо жити в одинокості. Вона завжди повинна бути близько біля людей. А особливо тоді, коли людині навіть ще не настав час ходити до школи.
Останні пляжники зникали за кам'яним виступом. Може й Сергійко потягнув би за ними. Та, глянувши вгору, помітив, як на освітленій легеньким зоряним світлом поляні, мов журавлі в ірій, ланцюжком спиналися вгору люди. Йому навіть здалося, що він розпізнав отого чубатого юнака. І згадалось, як він кликав іти за ним у гори. Туди, де смачні груші і ще смачніший нічийний виноград. Той, що його можна було їсти скільки завгодно.
Сергійко не знав, хто ті веселі юнаки і дівчата. Він знав одне: вони вміло граються м'ячем, безстрашно купаються в морі, сміються і жартують. Значить, вони хороші люди. Коли виросте, то й він обов'язково буде таким.
Сергійко забув і про рибалок, і про погасле вогнище. Відчув потребу бути біля людей, і це примусило його діяти і діяти негайно. Самі ноженята понесли його на ту ледь помітну стежку в чорній ущелині, якою пішли в гори веселі хлопці та дівчата.
На землю падала ніч. Особливо це було помітно тут, в ущелині. Пообіч до самого неба підіймались важкі скелі, небо відразу збіглося в смушину, але Сергійко на те не зважав. Стежка була видимою навіть у темряві, і він старанно ловив її ноженятами. Вона вилась і кружляла між камінням, понад стрімким і страшним урвищем. Внизу чути було, як дзвеніла і шепотіла гірська річка. Удень тут Сергійко й ступити побоявся б, голова б йому замакітрилась, коли б зирнув униз. А так нічого. Не бачив у нічній темряві тієї небезпеки.