— Кого тут носить?
Показався він Сергійкові не набагато старшим за нього самого. Отож Сергійко презирливо змовчав. Підліток з подивом і зацікавленням приглядався до нічного гостя. Признав у ньому одного з тих міських малюків, яких мами щоденно водять за ручку на берег моря та примушують засмажуватись на сонці. І бояться, щоб вони забрідали у воду вище колін. Чабанський підпасок, буваючи біля моря, дивився на таких з презирством, намагався не помічати. Вважав їх за річ, не варту уваги, таку, що тільки даремно мозолить очі.
— Як ти тут опинився? — запитав хоч і зневажливо, але трохи дружелюбніше.
Від Сергійка не сховався той зверхній тон, і він знову промовчав. Натомість запитав сам:
— А вони хороші? Не кусаються? Підліток презирливо чмихнув.
— Стануть вони всяких кузьок займати.
— А я вже й зовсім не маленький, — образився Сергійко і навіть звівся на ноги.
— Куди ж пак — геркулес! — знову чмихнув незнайомець у довгому халаті.
— І не Герка я, а зовсім Сергійко…
— Сергійко! — передражнив хлопець. — Заблукав, чи що?
— І зовсім не заблукав…
Чабанський підпасок знизав плечима — дивак якийсь та й годі.
— Ходім до вогнища. Нічого дрижаків тут ловити…
Сергійко сам не помічав, що ловив дрижаків. Його не гріла ні майка, ні сатинові труси. Ночі ж у горах Криму навіть улітку свіжі, а тут ще і вітрець подихав з вершин гірських, ледь помітно шелестів сухим бадиллям, доносив із сирих ущелин різкий запах тліну та північну прохолодість.
Підліток, плутаючись у довгих полах, рушив до вогнища. Його швидко випередили вовнясті пси, затрюхикали вовчими боками. Сергійко якусь мить з острахом дивився їм услід. І підпасок, і чабанські вівчарки на тлі золотої заграви вогнища показалися йому казковими істотами, ніби він на них дивився через вузенький отвір курячого бога.
Мов прив'язаний, поплівся вслід за підпаском.
Навколо все жило своїм одвічним життям, дихало на повні груди. М'яко чорніли в зовсім уже зотлілому жеврінні неба зубчасті вершини гір, непроглядним мороком лякали глибокі ущелини; скрадливо шелестів хвощиною вітер на галяві: в невидимих кущах раз по раз розпачливо скрикувала нічна сова-сплюшка, і від того крику мороз подирав Сергійкові плечі. Ягня було розмекалось, та швидко й замовкло — може, від матері відбилося, а може, вовк страшний йому наснився. В нічному небі забриніло щось туго натягненою струною, потім ураз вирвалось із-за гірського пасма могутнім ревом, задзвеніло в гірських лабіринтах, покотилося до синього моря, по морю. Сергійко знав — то тривожать нічне небо реактивні літаки. Але незвичність становища, в яке він потрапив, примушувала думати про інше. Не літак то дзвенів угорі, а співали басовито самі гори, співали велично, таємниче, голосом, якого не існує насправді, а причутися може він хіба що уві сні або в уяві людини, яка вміє слухати тишу.
Грізний гул повільно танув у синювато-чорному безмежжі неба, а натомість миготливі зорі озвалися ніжним перебором далекої гітари, гори відгукнулися таємничою піснею, ледь виразною, такою, що лише може причутися в нічному мороку.
Вогонь палахкотів нерівно. То пригасав, то в одну мить розгорявся яскраво. І тоді велично сіріла над самою головою височенна скеля. І кущі зеленіли і сріблилися збоку. Вівці на галявині біліли рухливою плямою. І підпасич здавався не хлопчиськом, а гірським велетом. Вухаті вовкодави озиралися тривожно, ловили чутливим вухом найменший шелест.
Під густими кущами глоду дотлівало вогнище, і на ньому пузирилась чабанська каша. Над чорним паруючим казанком чаклувала людина. Але Сергійко не відразу збагнув, чия то важка тінь хитається на сірій скелі. Волохата, закучмана постать з короткими руками показалась йому линялим ведмедем, який намагався витягнути щось чорне з вогнища. Тільки придивившись пильніше, він розпізнав у тій постаті старого чабана, зарослого геть чорпо-рудим волоссям, вдягненого в стару кавказьку бурку.
Біля чабана, трохи ззаду, смирно розсілися вовкодави, розумними очима дивились на вогнище, і золоті іскри світилися у їхніх зеленкуватих очах.
Чабан смачно приплямкував губами, бурмотів щось, бачив тільки те, що робив.
— Кого там послало на чабанську вечерю? — запитав басовитим голосом, не підіймаючи голови.
— Хлопчак якийсь заблукав, — байдуже відповів підпасок. Чабан на мить підвів важку голову, здивовано зиркнув на зляканого Сергійка. І душа Сергієва заповзла в п'яти. Дуже страшним йому видався дідуган: борода колюча, губи червоні, а очі злючі-презлючі, так і спалахнули палахтючими вуглинами. Мов у справжнісінького Бармалея. А може, це Кощій Безсмертний?