Гулко дзвенів реактивний літак над морем. Сергійко ждав — зараз він пронесеться з неймовірною швидкістю над самою палаткою. Але він не пролітав. Як повис на одному місці, то так і висів. І все гув, гув, тонко і жалібно. І тут подумалось Сергін-кові: спіймав там хтось у небі літака за хвіст, спіймав та й не випускає, а той усе виривається та хурчить і все одно не може вирватись.
«Хай собі хурчить», — подумав Сергійко, перевернувся на другий бік, натягнув ковдру та й поплив поруч з літаком кудись у зоряне небо, у непроглядні і несходимі далі.
НЕ СТРІЧАЮТЬСЯ ГОРА З ГОРОЮ…
Розбудила його чарівна музика. Хто грав, на якому інструменті — Сергійкові те було невідомо. От збудила його пеземна мелодія та й усе. А коли розплющив очі — ніякої музики. Тільки горобці цвірінькали завзято, а перед самим носом хиталась зеленава стіна.
Спочатку ніяк не міг збагнути — де він? Ні вдома, ні в садочку такої живої стінки не було. Може, то він у комірчині бабусі Насті? Але ж пахло тут степовими травами і морем, а в бабусиній комірчині зовсім інші пахощі.
Люто протер кулаками очі і одразу згадав, де він.
В палатці не було нікого. І він занепокоївся — невже знову зостався наодинці? Але в цей час поблизу за тонісінькою стіною палатки почувся знайомий голос:
— Дівчата, потрібна консультація…
І тут консультація. Сергійка не раз водили в ту консультацію. Там було завжди повно людей у білих халатах. Невже і тут, у горах, жили лікарі? Але кого ж вони тут оглядали? Невже дошкулятимуть своїми болючими уколами?
Почулися кроки, шелест дівчачих убрань.
— Що в тебе, Ігорьок? — запитав дзвінкий голос.
— Дівчата, яка їжа найкалорійніша?
Це був голос чубатого, і звали його, виявляється, Ігорем.
— Так рано захотілося тобі їсти, Ігоре? — насміхалися дівчата.
— Та не мені.
— Дівчата, в Ігоря прийомний син об'явився…
— Без жартів, дівчата, — чим погодувати хлопчину?
На якусь хвилину запанувала тиша. Видно, й дівчата задумались над цим складним питанням,
— Коли б молока та крупи, то манку б зварити…
І тут про манку. Чомусь дорослі перекопані, що манка — улюблена їжа дітей. Тим більше, що Сергійкові ще й зовсім не хотілося їсти. Після чабанської вечері особливо…
— Ковбаси йому з хлібом…
— З булкою краще…
— Теж вигадала! Ковбаса — то зовсім не дитяча їжа.
— Може, йому винограду? — роздумував Ігор.
І Сергійкові дуже захотілося, щоб у нього був такий дбайливий і добрий брат. Або хоч хай би цей Ігор був йому і татусем. Тоді вже ніхто не взивав би Сергійка Момотом… І ніхто, ніяка Юлька не насмілилась би віднімати в нього курячих богів.
— В Льолі все є.
— Ще б пак! І посилки, і грошові перекази майже щоденно. Сергійко про посилки не чув, а що таке грошові перекази, знав. Удома бабуся часто турбувалася про грошові перекази, на які був дуже скупий Сергійків тато. Мабуть, Льолю так само залишив татусь. Але в неї був добрий татусь, коли майже щоденно слав перекази…
Дівчата щебетали за парусиновою стінкою та все обурювалися поведінкою тієї Льолі.
— Куди ж їй та робота. Хай інші працюють…
— З «бородачами» їй веселіше…
— Щоденно бігає в селище… Враз дівчата притишили голос.
— О, йде! Від неї ніде не сховаєшся. Сергійко почув різкий, неприємний голос.
— Вам що? Льоля борщ пересолила?
Дуже знайомий був той голос. Але Сергійко ніяк не міг пригадати, де його чув. Невже хтось із виховательок дитсадка сюди заявився?
Зашелестіла трава — видно, дівчата розсипались хто куди.
— Ігорьок, тобі хлопчика треба погодувати?
— Треба….
— То я зараз…
— Та не варто, — завагався Ігор.
— На жаль, у мене нічого особливого… Пошта вчора переказ чомусь затримала. Але для тебе, Ігорьок, ти ж знаєш, я нічого не пожалію. А коли буду в селищі — то куплю все, що треба, тільки скажи…
— Обійдеться…
— Для чого ця скромність? Я — зараз…
Потупотіли в сторону дівочі кроки.
Чиясь рука відкинула завісу, і в палатку вдарив сніп променів. Сергійко міцно зажмурився.
— Проспався, рибалко?
Хлопчик вибрався з палатки. В очі йому било ранкове сонце. Внизу, за скелястим кряжем, синіло море. Гори сміялися, зеленіли кущі і дерева, золотилися під сонцем пасовиська.