Выбрать главу

— Це ти, чи що, втік од виховательки?

Винувато ховаючи очі, похмуро почвалав далі від садівниці.

— Порозпускалися, розбишаки, самі балощі на думці, а бідним дівчаткам — сльози.

Йшов стежкою, вертів у рученятах дивне яблуко і незчувся, як ускочив тьоті Любі в руки.

— Трапив, Жучку, мені в ручку, — проспівала тьотя Люба. — Ну, Сергійку, я вже не знаю, як це називається. Де ти був, хлопче? Я з ніг збилася.

У Сергійка відлягло від серця. Дорікає, а сама неймовірно рада. І він теж радий, що нарешті впіймався…

Не встигла тьотя Люба його висварити, як тут до них тьотя Віра, вихователька молодшої групи, не підійшла, а ластівкою прилетіла. Схопила тьотю Любу в обійми, на доріжці закрутила.

— Любко, глянь, яке диво!

Засмаглу Вірину шию оперізувала тонісінька нитка. На ній маятником ходив з боку в бік матово-чорний округлий камінець.

Тьотя Люба забула про Сергійка. Обома руками побожно доторкнулася до того дива.

— Справжній?

— Найсправжнісінький!

— Курячий бог?

— Бог!

Сергійко стояв, розкривши рота, і зачаровано розглядав те диво. Так ось він який, той бог! Бабуся все його згадувала та все йому хрестилася. Зітхне та й — о боже, боже! А що воно за штуковина, отой бог — Сергійко ніяк не міг збагнути. А воно, виявляється, найпростіша річ — камінець з дірочкою. Хочеш — дивись крізь ту дірочку, хочеш — нитку просили та на шию так, як оце тьотя Віра, повісь.

Тьотя Люба довго і прискіпливо розглядала Віриного бога.

— Знайшла?

— Алик подарував. Власноручно відкопав у Жаб'ячій бухті. Сергійко знав того Алика. Це вожатий з піонертабору. Але йому, видно, більш подобалось виховувати тьотю Віру, аніж своїх галасливих піонерів. По табору гасав у червоній краватці, а до виховательок дитсадка прибігав у світло-голубій тенісці, забувши надіти краватку. Він був дуже балакучий і непосидливий, за все брався і все робив сам. Граючи з дівчатами в теніс, сам судив, сам забивав м'ячі, сам вигравав, сам водив виховательок у кіно кудись у приморське селище.

У Сергійка відразу зник інтерес до того бога. Подумаєш — Алик власноручно розкопав. Коли захоче, то й він, Сергійко, теж розкопає.

Тьотя Люба ніби вгадала Сергійкові думки, повеліла:

— Біжи, Сергійку, до моря, я зараз прийду. Сергійко цього разу був сама слухняність.

— Та більше не ховайся, — порадила вихователька, — бо все одно знайду.

Виховательки заговорили про щось пошепки, а Сергійко бігцем подався на берег моря. Нарешті він переконався, що розмови про бога — не порожні теревені. Виявляється, що бог таки існував. Його знайшов Алик, знаходили інші, то чому ж не знайти Сергійкові?

Біг доріжкою, яка щедро була посилана морською галькою та перетертими черепашками, прислухався до того, як шерхотіли його черевики. Міцно затискував у долоні змокрілий пухирчастий плід невідомого дерева, і йому здавалося, що то вже він тримав за бороду таємничого чародія — «курячого бога».

ЧИ Є В СВІТІ ПРАВДА?

Море хлюпотіло мирно, весело. То набігало на теплу гальку рожевими бульками, то відкочувалось геть, залишаючи вогку золотаво-буру крайку, щоб за хвилину знову проспівати шурхітливу пісню, збурунити дрібну морську потерть. Камінці — сірі, димчасті, чорнуваті із зеленими прожилками, рудуваті і зовсім бурякові,— різнобарвні і різноманітні, гостро поблискують проти гарячого сонця, ваблять Сергійкові очі. І головне — на якого не глянь, то так і здається, що дивишся на самого курячого бога.

Діти накупалися, набрьохкалися в морській кипені, нагаласувалися досхочу. Попадали стомлені, вовтузяться в холодочку під дощаним дахом, попискують, мов мишенята в бабиній комірчині. Сперечаються про щось. Хіба Сергійко не знає про що? Вигадають що-небудь таке, чого і в книжках не прочитаєш, і в кіно не побачиш, та й теревенять без упину.

Сергійкові не до розмов. Він шукає курячого бога. І він його обов'язково знайде. Коли знайшов те диво піонервожатий Алик, то й Сергійко знайде. Увесь берег перекопає, всі камінці перегляне, а знайде. І безумовно, що нікому тієї знахідки не віддасть. Навіть тьоті Любі. А тим більше оцій нахабі — Юльці.

Юлька — очкаста і цибата — не відступає від Сергійка ні на крок. Сергійко перегортає камінці — і Юлька сидить поруч, мов квочка в піску гребеться.

— Ти загубив щось, Сергійку?

— Нічого…

— А то ти шукаєш?

— Шукаю…

— А коли знайдеш, то даси мені?

Сергійко мовчить. Не може ж він сказати людині в очі, що вона безсоромна нахаба. Він ще нічого не знайшов, а вона вже присікалась: «Віддай!»