— Цю книгу написано мовою Діору.
Нарешті ми побачили її, книгу Борукана.
Вона виявилася зовсім тоненькою, але в цупкій обкладинці з центуріанського дерева сона, на якій було вирізьблено кружало і промені. На перший погляд, то нагадувало сонце. Але стрілочки на променях були спрямовані не від сонця, а до нього. Більше на обкладинці не було жодного слова чи знака.
— Ви знаєте, що це означає? — запитав Драголюб Тірідана.
— Ні…
— У більшості цивілізацій, котрі відомі нам, саме так позначається гравітаційна пастка, чорна діра, ядро гравітаційного колапсу, хто як називає.
Перегорнули обкладинку.
— Зоряно, серед нас ти, певно, найкраще володієш мовами центуріан. Тож тобі й читати. Це буде найточніше.
Зоряна ледь помітно всміхнулася, якось дитинно і водночас по-жіночому. Драголюб помітив її посмішку, і його погляд також пом’якшав, подобрішав, позбавився тої внутрішньої напруги, що виповнює кожного, хто говорить з людиною, яку колись образив.
— «Хто ніколи не бачив того, що над головою, хто ніколи не бачив того, що глибоко під ногами, той не може читати книгу цю…» — почала Зоряна, але раптом підвела погляд: — Тут пишеться саме «того, що над головою», «небо» писалося б просто «кайя»… Правда, Центуріоне?
Зоряна хвилювалася, аж ніби боялася читати далі, чекаючи, доки я скажу: «Так, Зоряно, було б просто «кайя». Нарешті знову продовжила:
— «Хто не сягнув таїни того, що над головою, хто не сягнув таємниці того, що глибоко під ногами, той не повинен читати цю книгу, бо втратить розум і казатиме на чорне біле, і хотітиме пити, але тікатиме від води, і хотітиме їсти, але тікатиме від їжі, тікатиме від усього малого й від усього великого, від злого й від доброго, і все стане незрозумілим для того, хто не сягнув таємниці неба…» Ось тут, Центуріоне, написано просто «кайя»… «Таємниці великого та малого… Все стане незрозумілим та страшним, але навіть тікаючи від усього, ніхто не втече від зерен Вічного Мейбомія, від спокуси побачити небачене, бо навіть самі діліаки не втекли від спокуси цієї…»
Перегорнули сторінку.
— «Залишив я рідних своїх, попрощався. Мало хто повернувся від діліаків, але я думав- життя пройде, і помру я, і не побачу Далеких Земель, як дерево, прикуте корінням, не побачу страшних діліаків…» Тут далі зовсім нерозбірливо, літери стерлися… «дивних слів, що, як зерно, сходять потім дивними думками. І відважився я випробувати щастя своє. Довго йшов, запитуючи всіх: де землі лежать діліакські? Мені показували, хто знав, а хто не знав, лише співчували. Бо кожен чув розповіді страшні. Ішов я довго. Сто і одинадцять разів сходило наді мною сонце. Нарешті побачив на обрії пустелю і зрозумів, що прийшов я в землі діліакські. Як ступив на перший голий камінь коричневий, злякався. Ноги підкосилися. Впав я без сил і навіть не помітив, коли підійшов Він. Розплющив очі і заплющити їх уже не міг. Закам’янів від хвилювання. Наді мною стояв діліак. Багато очей довкола голови, як і розповідали, зелений, блискучий і утроє від мене вищий. «Не роби мені злого, — прошепотів я. — Багато страшного про вас розповідають. І мало хто повернувся з країв ваших».
А діліак зеленими повіками закліпав і сказав: «Сліпий куди не піде, може не повернутися».
«Не сліпі ходили, а люди зрячі».
А діліак сказав: «Не очима треба дивитися, а розумом. Чому прийшов до нас?» Посміхався величезним ротом, білим язиком зелені губи облизував. Але мені не страшно було, мов якесь зілля чарівне дав мені той діліак чи слово чарівне сказав».
Зоряна читала далі:
— «Хочу знати, хто ви такі, діліаки? І чому, живете в цій пустелі далеко від усіх, але всі наші мови знаєте, а до нас не приходите ні з добром, ні зі злом?»
«Хочеш знати, хто ми такі?»
«Так».
«Але чи зможеш зрозуміти? І життя твоє моя відповідь може занапастити. Не один уже нас запитував і розум втратив, коли слово наше почув».
«Скажи».
Діліак узяв мене, на долоню собі посадовив, пішов повільно в глиб пустелі.
«Не боїшся?»
«Боюся».
«Хочу землі наші тобі показати. Здалеку, щоб ти їх усі відразу побачив».
«Я здалеку прийшов, однак земель ваших звідти не видно».
«Хіба комаха може побачити кулястий плід натії на дереві, коли повзає по ньому?»
«А хіба ваші землі — то плід кулястий натії, а я хіба комаха?»
Дивився на мене діліак очима, котрі в нього спереду, потім повернувся і дивився тими очима, що ззаду: «А коли скажу, що так і є, ти повіриш?»
«Повірю».
«А коли скажу, що оцей камінь чорний, повіриш?»
«Не повірю».
«Чому?»