— Так сумно, Арлене. І так не хочеться вставати.
— Але пора. Ти запізнишся на комбінат.
— А-а-а, навіщо це все…
— Не кажи так… Зараз відчуєш себе бадьорішою.
Завіра висунув руку з-під ковдри і натиснув на жовтаву кнопку на стіні. Таця з ранковою кавою і сніданком випливла з овального отворе домашнього синтезатора.
— Навіщо ти кажеш неправду?
— Яку неправду, Ольдо?
— Я відчуваю, що ти мене дуриш.
— Що ти говориш, Ольдо?! Ось пий, гаряча, запашна… Дівчисько ти…
— Мене втішаєш, але, бачу, сам не віриш У те…
— Ти ще не прокинулась. Пий каву… — І поцілував Ольдине плече.
Вона здригнулась від того поцілунку, ніби він її вкусив.
— Ну, що ти, Ольдо? Що з тобою?
— Ти мене не любиш.
Арлен якось страдницьки, безпорадно посміхнувся:
— Яка ти смішна…
— Немає в твоїх бчах любові. Коли любов- тоді все зовсім не так…
— А як, Ольдо?
— Не знаю… Але не так.
— Сьогодні ти запізнишся на комбінат.
— Облиш. Ще вчора я не думала, що ти такий нудний, як дощ. Краще б пішла в кіно. Микола Чук у головній ролі.
— Сьогодні ти запізнишся…
— Я взагалі сьогодні не піду на комбінат.
— То подзвони…
— Знайдуть заміну. Будь-хто із біокіберів мене замінить…
— Подзвони…
— Нудний ти, я шкодую, що прийшла до тебе.
— Ольдо…
— І все, що ти казав про дітей, таке ж нудне, як і ти сам… Нічого в нас не буде.
— Випий каву.
— Не розкривай мене. Так холодно у тебе.
— У мене холодно?
— Авжеж, у тебе. В мене тепло. У мене мама любить, коли в кімнаті тепло, і ніколи не вимикає опалення… Укрий мене. А кави я не хочу. І шторами закрий вікно. Не хочу бачити, як сіється цей дощ.
— Ольдо, ти така манірна і така…
— Яка? Я не подобаюсь тобі? А щойно цілував, казав, що любиш.
— Ольдо…
— Я боюся…
— Чого боїшся?
— Я не знаю… Народжувати, мабуть… Може, здамо зразки клітин, ну, генотипи… І хай на комбінаті…
— Тобі не хочеться самій?
— Тобі однаково… А мені страшно.
— Ольдо, я тебе люблю.
— Арлене… А ти чув, казали, що твій бульєр…
— Чув. То лиш припущення…
— Я відчуваю, що то правда. Коли ще не було твоєї «Юліори», все було добре. Чуєш, Арлене?
— Що?
— Про що ти думаєш?
— Так, просто… Не хочу думати про дощ.
— Твій батько вже пішов?
— Не знаю. Я нє чув. Але, мабуть, пішов. Він дуже рано йде в клініку. А ще якийсь письменник там у них. Про батька пише…
— Письменник? А звати як?
— Не пам’ятаю. Здається, Алекс Рілл…
Ольда розсміялась нестримно і дзвінко:
— Алекс Рілл?
— Здається.
— То ж мій батько.
— Справді? А мати твоя хто?
— А мати в мене хімік. А твоя?
— Моя була співачкою… Марта Урбан…
— Прекрасний голос. У батька є три платівки. Вона загинула?
— Так… Мені було тоді сім років…
«Друже Дасію!
Можеш дивуватися, але я боюсь виходити з готельного номера. І боюсь не за себе. Дивний у мене зараз стан. Ще кілька годин тому, коли ми розмовляли у тебе в бульєрній, я ніби не помічав нічого особливого, хоча якесь роздратування вже ворушилося і підточувало зсередини. Сьогодні четвертий день мого перебування в Білозері… Ніби все сприймаю і розумію так, як і раніше розумів, але тіло моє байдуже до будь-якого розуміння, воно ніби само намагається щось робити, кудись бігти і… сприймай, Дасію, мою розповідь за сеанс лікувального самоаналізу… моє тіло переповнене неусвідомленим бажанням руйнувати, руйнувати все підряд — словом, думкою, руками, усім єством… Я боюсь виходити з готельного номера. Тіло не слухається мене. Але ще вдається лежати зараз на дивані і лише уявляти (ті видіння приходять мимовільно), як я б’ю, мало не вбиваю собі подібних за їхню недолугість, сірість, як я розбиваю свою «Юліору»… Химерний стан, Дасію. Тільки тепер я зрозумів серйозність твоїх попереджень. За вікном сіється дощ. Все таке сіре, безлике, одноманітне, байдуже… Мені соромно, Дасію, що це я — творець оцієї мряки, творець ситого божевілля. Я подарував білозерцям море енергії, повний достаток, можливість задовольнити будь-яку забаганку… Але я забрав у них сонце і мріяв забрати його у всієї планети. Я — творець ситого божевілля, Дасію. Якщо я прийду до тебе в бульєрну, ти не пускай мене… Я її знищу, свою «Юліору»… Треба максимально прискорити роботу комісії. Хоча без висновків комісії вже зрозуміло, що «Юліору» треба зупинити. Але потрібна офіційна санкція. І треба проінформувати все населення, щоб уникнути можливих непорозумінь, пов’язаних з енергетичною кризою… Дасію, не пускай мене, якщо я прийду до тебе в бульєрну. А я прийду! Я знищу її! Не пускай мене, Дасію!»