Письменник Алекс Рілл повернувся додому з клініки, де вже другий місяць збирав матеріал для нового роману.
Стояв біля вікна і дивився через мжичку на сусідній будинок, що видавався пошкрябаним малюнком, багатократно демонстрованим слайдом.
Тихо. Сіро. Двадцять сьомий поверх. Надворі сутеніє. Сонце десь ховається за дощовий обрій.
Рілл дістав з кишені фонозаписника, увімкнув одну з розмов із професором Григором Завірою:
«Я бачу, ви більшу частину свого часу проводите в клініці, професоре».
«Можливо. Я не підраховував. Але, безумовно, саме в клініці я знаходжу справжнє щастя».
«Скажіть, сьогоднішня операція чимось відрізняється від інших подібних операцій чи все було звично і зарані сплановано?»
«А ваш майбутній роман чимось відрізнятиметься від попередніх?»
«Розумію. Я запитав незграбно. Але ж… розумієте?»
«Ходімо краще вип’ємо трохи боро, Алексе. І там продовжимо. Я трохи втомився…»
Вогні вікон сусіднього будинку були схожі серед дощової мряки на оранжевих павуків. Де дружина? Затрималась на роботі? Ольда, здається, сьогодні на нічній зміні…
«Знаєте, Алексе, я трохи зверхньо ставлюсь до письменників. І не приховую цього. Вони — невігласи».
«Професоре, ви також написали дві книги, і я можу і вас назвати письменником».
«Ви читали мої книги?»
«Безумовно».
«То хіба я пишу, як пишуть письменники?»
«Ні, не так…»
«Отож!»
«Ви пишете набагато гірше. Ваші книги, на жаль, не мають ніякої літературної цінності. Якби вони належали іншій людині, ніхто б ніколи не подумав про…»
«Ви образились, Алексе, бо я назвав письменників невігласами. Ха-ха-ха… Ну, даруйте. Ви, бачу, з кусючих. Ви все життя були тільки літератором, Алексе?»
«Загалом, так. Але я маю освіту — гуманітарну, медичну і технічну. Три роки я працював лікарем у клініці Буля. Був водієм важкого триангуляра на будівництві. Маю три виставки оригінальних декоративних робіт».
«Тож ви не лише письменник. Ви вмієте не лише писати. Це дуже добре».
«І думаю, що саме тому мої твори не користуються великою популярністю. Відчуваю, що їм бракує справді професійного рівня».
«Ви прагнете слави?»
«Просто хочеться відчувати власну досконалість хоч у чомусь одному».
«Вам налити боро?»
«Трохи».
«Досконала тільки смерть. Даруйте, коли ці слова видадуться вам дивними. Але я справді так думаю. Особливо останнім часом. Цей дощ, він мимоволі змушує до медитацій. Досконала тільки смерть. Смерть — це справжня рівновага, еталон довершеності. А життя — лише вміння деякий час підтримувати градієнт, зміщення на свою користь. Ви повинні розуміти мене глибинно, а не лише софістичні брязкальця».
«Ця філософія не для щоденного вжитку».
«Так. А вам справді не подобаються мої книги?»
«Гадаєте, я так сказав лише тому, що ви назвали письменників невігласами? Ні. Мені справді не подобаються ваші книги».
«Чому?»
«Нічого нового…»
«Я пишу про життя медиків… Пишу без жодного слова вигадки. Вас, безумовно, не здивуєш ніякою відвертістю…»
«Нікого не здивуєш. І не треба дивувати. Письменник повинен не дивувати, а бути гарним кулінаром, щоб люди не відчували духовного голоду. Письменник повинен годувати… А ваші твори — лише правдиві напівфабрикати».
«Гм… Гм…»
Алекс Рілл клацнув маленькою голівкою тумблера, вимкнув фонозаписник.
Вогні вікон сусіднього будинку були схожі серед дощової мряки на очі якихось глибоководних риб. Пригадалася давня прогулянка в батискафі, Як був ще студентом-філологом, кілька разів влітку вирушали на Канарські острови і там одного разу таки дотовпились до старого, вже потріпаного, хоч і блискучого від нової фарби, батискафа, дочекались черги опуститися, на морське дно… Алексу Ріллу чомусь найбільше запам’яталися очі глибоководних риб.
За вікном — дощ і вже справжня ніч. Вечірній ультрамарин виповнився чорнотою безпросвітності.
Де дружина? Затрималась на роботі? Можливо…
«Чому я прийшов додому так рано? А може, щось трапилось? В неї на кожному кроці нагода… А вона ж зухвала, згодна сама опинитися в реакторі, аби лиш зробити по-своєму. Вже раз лежала в лікарні професора Леонтьєва з опіками. Скільки тоді пережито! Вона могла загинути. Але поталанило… Роман «Статус кво», власне, про це — про хіміків, про дружину, про постійну небезпеку, на яку наражаються справжні творці, шукачі нового… Де вона зараз? Вона завжди приходить. так пізно. Може, це я сьогодні прийшов зарано?»