Зберігайте спокій! Місто буде переведено на старі системи енергозабезпечення, що, безумовно, дуже позначиться на житті білозерців, які вже більше року могли задовольняти всі енергетичні потреби. Але наша сила, сила мислячих істот, не в тому, як багато ми споживаємо енергії, а в тому, що. ми можемо створювати такі установки, як «Юліора», і можемо самі їх зупиняти, не перетворюючись на рабів дешевої енергії.
Шкідливість К-лептичного випромінювання доведена незаперечно!
Завтра о дванадцятій годині «Юліора» буде зупинена.
Зберігайте спокій!»
— Арлене… Я розказала мамі…
— Що?
— Про нас з тобою…
— Ну то й що? — Арлен позіхнув і заплющив очі, відкинувшись у глибокому кріслі.
— Вона так довго плакала, а потім…
— Чому це плакала?
— Вона у мене дивна. То плаче, то сміється…
— Хвора?
— Просто стала якась дивна. Я з нею вже не можу говорити. У неї нині що не слово, все про дощ.
— А зараз всі про дощ.
— Арлене, мою маму…
— Завтра зупинять «Юліору».
— Арлене, вона хоче тебе бачити. Ходімо до мене.
— Зараз?
— Так… Вона чекає…
— Які дурниці! Саме зараз. Колись зайдемо. Я думаю про те, що коли «Юліору» зупинять, нам усім буде кепсько.
— Арлене, мою маму звати… Марією…
— Що? — перепитав Завіра, ще думаючи про «Юліору».
— Вона просила передати, що її звати Марією… І вона хоче тебе побачити… Ти вже пробач, вона у мене трохи дивна. Але не зла… Ходім…
— Марією?..
«Маріє, Маріє, що ти робиш зі мною? Я не можу навіть гніватись на тебе, бо не знаю, за що я можу гніватись на тебе. Хочу вірити, що це якесь непорозуміння. Ти зникла. Невже я набрид тобі за ті короткі дні нашого (може, тільки мого?) щастя. Навіщо ж тоді говорила такі теплі слова? Я вірю І знаю, що колись ми з тобою зустрінемось. І я не знайду жодного слова на докір. Лиш як ти дивитимешся мені в очі?»
— Марією? Вона просила передати?
— Арлене, що з тобою?
— Марією?! — кричав він.
— Арлене…
Він вибіг з кімнати, кинувся до дверей з помешкання, прочинив їх і вже побіг до ліфта, але повернувся до Ольди і істерично закричав:
— Ну, чого ти сидиш? Ходімо! Дівчина здивовано підвелась.
— Ходімо! Ходімо! — кричав він захрипло, стримуючи ридання.
Ольда підвелась і пішла за ним. З сусідньої кімнати вийшов похмурий Григір Завіра, зупинився на порозі:
— Що трапилось, Арлене? — запитав тихо.
— Що? — Арлен рвучко обернувся, ніби йому стрілили у спину, дивився на батька. — Ти вдома?..
— Що трапилось, Арлене?
— Чому ти вдома?! — раптом крикнув син. — Чому ти не в клініці? Без тебе всі хворі повмирають! — Арлен розсміявся, заплющивши очі і судомно здригаючись усім тілом. — Ходімо! — гукнув до Ольди, раптово опановуючи себе.
Вони взяли таксі. Арлен всю дорогу мовчав. Лише коли вийшли з кабіни і під дощем ішли до будинку, де жила Ольда, він сказав, стримуючи часте від швидкої ходи дихання:
— Чому ти не казала… раніше…
Піднялися на двадцять сьомий поверх, і Ольда попрямувала до дверей помешкання. Нарешті зайшли… З котроїсь із кімнат долинало приглушене торохтіння друкарської машинки. Ольда роздягалась, а Арлен, що вискочив з дому у легкому костюмі, мокрий від дощу, нервово переступав з ноги на ногу.
— Де Марія?
— Арлене… Ти знайомий з моєю мамою?
— Де вона?
— Ходімо…
Ольда прочинила двері і злякано вклякла на порозі.
— Мамо! — зойкнула. — Мамо, що з тобою? — несміливо зайшла до кімнати.
Арлен кинувся за нею і побачив… Марію. Справді Марія, його Марія сиділа на підлозі під великою оранжевою парасолею і бездумно дивилася поперед себе. Він підбіг і опустився на коліна поруч з нею. Хотів поглянути Марії в очі, але вона їх заплющила.
— Я знала, ти мене знайдеш, Арлене, — тихо мовила. — Ти бачиш, плесо озера подзьобане краплинами…
— Мамо!
У вікна лунко бив дощ.
— Арлене, хлопчику, ось озеро і наша парасоля, і наш горбок, де ми любили розмовляти… І ти прийшов, знайшов мене… Спасибі…
Вона сиділа на підлозі з заплющеними очима, і золотаве волосся струмками стікало їй на плечі.
— Мамо…
— Хто ти? — Марія злегка розклепила повіки і здивовано звела брови.
— Мамо…
— Я тебе не знаю. Хто ти? Чому прийшла?
Така красива дівчина.
— Маріє…
— Поцілуй мене.
— Мамо…
— Сідай, Арлене, дивись, як мерехтить вода, а я розповідатиму про себе. Арлене, чуєш? Поцілуй мене…