— Ходімо, Білкаре! — Майстер Імбрикатус простягнув мені руку.
Але я не поспішав. Ще якусь мить лежав непорушно, лише поглядом обмацував усе навколишнє, звикаючи і перевіряючи себе. З цехового транслятора лунала тиха музика. Марія Зена співала про таємничого птаха, який летів у загадкові далі в пошуках свого гніздов’я. Я відразу зрозумів, що то співала Марія Зена, як і відразу зрозумів, що майстра звати Антоном Імбрикатусом. Всьому навколишньому я знав назву. То було втішно, і я бадьоро простяг долоню. Майстер допоміг мені підвестися.
Внутрішні поручні реторти і дверцята люка були вогкими і слизькими, неприємно прохолодними. Я спершу аж сахнувся. А майстер тихо засміявся:
— Ото який. Справді унікум.
— Що ви сказали? — запитав я, намагаючись протиснутись через невеликі дверцята і ні до чого не доторкнутися.
— Унікум, кажу, Білкаре. Все за програмою. Ти — перший представник нового покоління. Вдягайся, — показав на акуратну купку одягу, складеного на підвісній трелі, роздивляючись мене від голови до п’ят. — Ти відрізняєшся від своїх попередників чутливістю своїх рецепторних систем. Набагато більшою чутливістю. Бачу, так воно і є. Як ти сахнувся, тих прохолодних поручнів. А їхня температура зараз лише на три градуси менша від температури твого тіла. А здалося, що вони холодні. Правда ж, Білкаре?
— Холодні і слизькі, — відповів, одягаючи шурхотливий блакитний комбінезон.
— Значить, порядок. Холодні і слизькі, — повторив за мною майстер. — Вдягайся. На нас давно чекають. Ми трохи затягли з твоїм синтезом.
Я вдягався повільно і навіть урочисто. Що не кажіть — приємно з’являтися на світ, відчувати всіма фібрами свого єства навколишнє і реагувати бодай усміхом, відчувати себе невід’ємною часткою величезного організму всесвіту, з’являтися і усвідомлювати своє народження з дивного серпанку, підсвідомих видінь, з сонму таємничих’ візій, з мудрості поєднання атомів. Приємна ця хвилина.
Я вдягався і раптом… помітив метрів за тридцять, від барореторти, біля ‘пульта центрального диспетчера, гурт людей. Ті постаті здивували мене, бо вони були закам’яніло непорушні і, що головне, прозорі. Крізь них я бачив інші предмети: доріжку транспортера, що вела до виходу з цеху, шкалу приладів контролю на диспетчерському пульті. Їх було семеро. Ніби скляні постави. Непорушні і прозорі. Одягу на них не було, але те здалося мені чомусь цілком природним, принаймні їхній вигляд здивував мене тільки своєю прозорістю.
— Хто це? — здивовано запитав майстра, неквапливо застібаючи ґудзики на прохолодній блакитній сорочці.
— Що?
— Хто це? Біля пульта… Чому вони такі?
Я нічого не розумію.
— Я теж. Ти про кого?
— Про тих людей… Чому вони такі?
— Які?
— Напівпрозорі.
Майстер поглянув на мене здивовано і трохи злякано:
— Я тебе не розумію… — Його погляд був такий багатозначний, що я замовк і лише по довгій паузі тихо мовив вдавано недбало:
— Та примарилось… ніби там люди стояли.
— Де?
— Біля центрального пульта. Там же нікого немає, правда?
— Нікого… — витиснув із себе Імбрикатус.
— Примарилось, — повторив я невпевнено.
Майстер зітхнув ніби з полегшенням, але з відчутним внутрішнім хвилюванням.
— Ходімо, — сказав, коли я нарешті взув чорні блискучі черевики. — Ходімо, на нас давно чекають.
Ми стали на стрічку ескалатора, що повільно повіз нас до виходу. З цехового транслятора лилася тиха, урочиста. музика. Коли ми порівнялися з центральним диспетчерським пультом, біля якого, як і раніше, стояли непорушно дивні для мене створіння, з’явилося бажання за будь-яку ціну віднайти розгадку. Було зрозуміло, що майстер Імбрикатус не бачить їх, а було край цікаво дізнатися — що ж то за люди?
— Чекайте. Я хочу з’явитися перед комісією з відчуттям повного комфорту. А черевик… лівий… трохи муляє.
Я зійшов з рухомої доріжки, майстер — за мною. Стояв за кілька метрів і здивовано дивився на мене. А я зняв черевика і почав уважно роздивлятися ніби його, а насправді тих людей, що стояли майже поруч. Семеро. До двох із них я міг дотягтися рукою.
— Хто ви? — запитав так тихо, щоб не почув Антон Імбрикатус.
Постаті напівпрозорих людей нараз ожили, на одному обличчі з’явився, натяк на усмішку, але жоден з них нічого не сказав мені.
— Хто ви? — тихо повторив, зазираючи в нутрощі лівого черевика.
Кілька розрізнених голосів ледь чутно ніби мовило:
— Він нас бачить… Він нас бачить…
Але ті слова адресувалися не мені. Прозорі поміж. собою почали перемовлятися, але я не зміг розібрати жодного слова, хоч напружував слух як міг. Бачив, як рухаються постаті, як ворушаться їхні губи. Не кваплячись взув черевик і ступив знову на трохи похилу стрічку ескалатора.