— Добре чуєте?
— Ага.
— А зараз? — Старич змінив частоту коливань.
— Чую добре.
— Чи не здається вам, що цей звук лунає десь усередині вашого тіла чи голови?
— Не здається. Я абсолютно чітко визначаю напрям джерела звуку.
Під час цієї розмови я не озирався, хоч і відчував, що позад мене стоять ті. прозорі, котрих не бачив майстер Імбрикатус і, з усього було видно, не бачили і члени контрольної комісії. Я майже не сумнівався у власній досконалості і тому не хвилювався, а лише чекав, коли вакінчиться мій іспит-випробування. Інтуїція підказувала, що зараз не треба нічого казати, якщо лиш мене самого не спитають про прозорих. Можливо, то якийсь тест для перевірки зору? Хтозна… Треба було чекати.
— Ніякі предмети не двояться, Білкаре? Бачиш добре, чітко?
— Так… — мовив я трохи невпевнено.
— Коли він вийшов з реторти, йому здавалося, що бачить якихось людей… напівпрозорих… — втрутився майстер Імбрикатус.
— Справді, Білкаре?
— Так…
— Розкажи сам докладніше.
— Було їх декілька чоловік…
— Точніше можеш?
— Було їх семеро. Вони стояли біля пульта центрального диспетчера…
— Ти впевнений, що бачив саме сім постатей?
— Так, упевнений.
— Чому ж спершу сказав «декілька»?
— Гадав, що це не суттєво.
— Зараз для нас важливі і найменші подробиці… Тож їх було семеро.
— Так. І крізь них я досить чітко бачив інші предмети… Я сказав про це майстрові. Одразу сказав.
— Можна припустити, що надчутливі Білкарові рецептори уловлюють поодинокі кванти світла, які… — почав було Вільям Гост, але раптом задумався і замовк.
— Хто там стояв біля пульта? — запитав Олександр Сфагнум майстра Імбрикатуса, уважно дивлячись на мене. — Хто? І чи справді семеро?
— Там не було нікого…
— Нікого?
— Нікого.
Запанувала глибока тиша.
Я повільно обернувся. Трохи осторонь, як я і відчував, справді стояли ті фантастичні візії, котрих ніхто, крім мене, не бачив. Один із прозорих стояв трохи ближче до мене. Я зустрівся з ним поглядом і прочитав не зрозумілий мені вираз, що так нагадував маску страху чи розпачу.
— Що скажеш, Білкаре? — запитав Олександр Сфагнум.
В моєму центральному аналізаторі настирливо крутилася думка: «Чи правильно я дію? Можливо, і справді в мені є прихований дефект? Треба розказати все… Треба сказати, що я їх і зараз бачу. Але ж тоді… Тоді треба повертатися до барореторти. А вийде з неї вже хтось інший, хоч його і зватимуть також Білкаром. Відчуваю, що функціоную нормально. Прозорі — якась загадка цього світу. А можливо, таки помилка в моєму синтезі? Ні! Треба почекати. Треба самому в усьому розібратися. Тільки не повертатися в барореторту». Я хотів лишитися тим, ким я1 вже був. Іншого бажання не було.
— Зараз усе гаразд, — сказав якомога впевненіше, і раптом стало по-справжньому страшно, що можу помилятися, я — мисляча істота, котра ще не прожила жодної хвилини самостійно і не має ще ні крихти власного досвіду.
— Білкаре, мені видається, що ти щось приховуєш від наа, — раптом мовив Ровінг.
Я нічого спершу не відповів, лише підвів очі і безстрашно зустрівся поглядом з біокібером Служби Безпеки.
— Мені здається, що я функціоную нормально, — сказав тихо.
— Гаразд, Білкаре, — мовив Вільям Гості водночас на великому стереоекрані над столом почали з’являтися зображення різних предметів, що змінювали один одного.
Після кожного чергового зображення Вільям Гост запитував:
— Що це? Так, так… — ствердно кивав головою. — Правильно, А це що?
Потім Вільям Гост взяв зі столу ПІТАк (портативний індикатор точок активності) і попросив мене роздягнутися. Холодним срібним щупом він ковзав по епітеліальному покриттю мого тіла. Потім попросив повернутися до нього спиною, і тоді я кілька хвилин мав можливість роздивлятися прозорих, не ховаючись. Семеро. Схожі один на одного, але водночас і помітно різні. Одягу на них не була, однак те не впадало в вічі. Мов семеро скляних постав. Мов ожилі витвори талановитого склодува. Обличчя у всіх видовжені. Тіло невизначеного, швидше сіруватого забарвлення…
— Не знаходжу ніяких відхилень від норми, — нарешті промовив Вільям Гост і вимкнув ПІТАк, що дзумів, як електрична муха на нитці.
Майстер Імбрикатус полегшено зітхнув і поглянув на зеленкаве табло стінного годинника. Двадцять друга година. В тій залі не було вікна, але я уявив собі, що в цей час за стінами вже темно, догоріла в інканському небі ракета-сонце, освітивши десь із півгодини тому оранжевим призахідком штучну планету в астероїдному поясі.