— Досить! — Федір Драголюб рішуче підвівся, подбіг до пульта і натиснув шосту клавішу зв’язку: — Наказую негайно повернутись!
Але відповіді не було.
За якусь мить в ефір, знову полетіли слова наказу, і знову відповіді не було. Лише високий звук вібруючого камертона бринів уже так тихо, що навіть думалось, чи не вчувається він, народжуючись у пам’яті.
Кожен із нас гамував хвилювання.
— Гадаю, варто відразу піти на розшуки, — схопилася Зоряна. — Можливо, ще нічого не сталося… Молодий, недосвідчений хлопчисько… — заспокоювала себе і нас.
— Піде Клітоцибер, — мовив Федір Драголюб, і всі зрозуміли, що командир передчуває щось загрозливо серйозне, бо посилає відразу свого давнього товариша ще з перших польотів, одного з найдосвідченіших біокіберів у нашому Центрі космічних досліджень.
— Зараз, Федоре, — тихо мовив кібер. — Лише хочу збагнути, що могло статися. До чого готуватись?
— Готуйся до всього. Ні на мить не вимикай зв’язку з кораблем. Певно, не даремно центуріани бояться цього плато…
Ще кожен вірив: нічого серйозного не могло трапитися на цій вже трохи відомій людям планеті.
— Я виходжу, — голос пролунав уже з де-клімаційної камери.
За хвилину ми побачили його на екрані зовнішньої панорами. Все було, як тоді, коли виходив Марк Енс. Лиш інший номер на блакитному скафандрі. Оранжева цифра «12» аж засліпила очі, коли Клітоцибер підійшов близько до телекаріуса.
— Добре видно його сліди. Тут дрібний пісок. Такий дрібний, наче брунатний пил. Я йду його слідами, командире.
Постать Клітоцибера повільно зменшувалась на екрані.
— Жодної рослини, ніяких ознак живого в цій пустелі. Аж не віриться, командире, що за двадцять кілометрів знаходиться найбільше центуріанське місто Керл. Дивне дике плато… Його сліди обриваються… Але ні… Це просто на пагорбі немає піску. Відчуваю, інженер затримався на цьому пагорбі. Похмурий, але красивий краєвид. Наш корабель звідси, як сріблястий бублик. Ось погляньте.
Клітоцибер увімкнув відеозв’язок, і ми побачили на додатковому екрані наш корабель очима біокібера. Наша «Центурія» справді видавалася срібним бубликом.
— Не вимикай відеозв’язок. До дідька енергоощадливість, — Драголюб сказав те, напружено вдивляючись в екран, на якому були сліди Марка Енса — відбитки гофрованих підошов на брунатному шарі пилу чужої планети.
— Інженер не поспішав. Ось тут він знову зупинився. Нікуди не поспішав і нічого не боявся.
Разом з Клітоцибером ми вдивлялися в похмурий краєвид, сподіваючись, що побачимо блакитну цятку, а потім почуємо й голос: «Все гаразд. Чого ви хвилюєтесь? Я просто вимкнув зв’язок». І вчувався голос Драголюба у відповідь: «Хлопчисько! Півник!» Він так іноді казав, коли гнівався.
Але ми не бачили на екрані нікого й нічого.
— Від цього місця він пішов швидше. Ось тут оступився, на цій терасці. Навіть торкнув рукою ґрунт. Бачите?
— Може, щось змусило його поспішати? Як гадаєш?
— Поспішати далі від корабля? Ні, добре видно — він просто оступився. Далі сліди рівні. Пішов трохи повільніше.
Тоді ми-ще не знали, Що не мине й хвилини, як нас лишиться десятеро. Ми вдивлялися в екран, а щось невідоме й могутнє. вже вкривало таємничою габою нашого другого товариша.
Клітоцибер був створений на тридцять років раніше за мене. Я його поважав і любив, можливо, більше за будь-кого. Він всього мене навчав перші роки, коли я замінив Джиммі в екіпажі Федора Драголюба. Він опікав мене на кожному кроці, але так тактовно, що я лише згодом зрозумів його постійну турботу. Проте Клітоцибер мав велику ваду, яку було неможливо виправити, — старість. Він переніс уже вісім операцій на Інканському комбінаті біокібернетики. Але ж ніщо не вічне. Почав зрідка втрачати пам’ять. Лише на мить, однак кожен розумів, що з часом такі періоди траплятимуться частіше. Інколи він був надмірно флегматичним, наче сонним. Часом починав снувати складні словесні плетива, логізував до нудоти. І хоч сам усе розумів, та не міг нічого змінити.
Клітоцибер покинув нас раптово і несподівано просто… Зображення злегка завібрувало, мов на нього дмухнули чи згойднули драглисту субстанцію. І водночас долинув тихий звук вібруючого камертона. А біокібер несподівано. розсміявся:
— Незбагненно! Ха-ха-ха-ха! Його сліди обриваються! Чуєте? Бачите?
Нестійке зображення ще давало змогу розгледіти останні відбиття гофрованих підошов Марка Енса. А за ними — нічого. Суцільна драгливість на екрані. Клітоцибер сміявся все тихше і тихше, мов швидко віддаляючись. Потім зображення взагалі зникло. І зник його голос. Пульсування камертона розчинилося в мертвій тиші, що виповнила корабель.