— Я — Геродот, а то — Гоброн, котрий по-поруч з Діоном, а за ним…
Але в цей час пролунали урочисті акорди, до зали повільно опускалися троє, стоячи на східцях ескалатора, що вів майже з-під стелі від овальних дверей. Я здалеку впізнав Олександра Сфагнума. Поруч із ним стояли золотокоса жінка і високий кремезний чоловік. Коли вони зійшли зі стрічки ескалатора, жінка простягнула кожному з нас руку і мовила: «Ларта Варич», — її долоня була тепла й лагідна, а погляд якийсь іронічний, золоте волосся струменіло на плечі. Кожен з нас тоді подумав, яка вона гарна. Ларта Варич виявилась конструктором цього ж комбінату біокібернетики, а чоловік — представником земного Центру космічних досліджень, його звали Григором Остудою. Він привітався, а ми все дивилися на красиве, одухотворене обличчя Ларти Варич, і кожен з нас подумки, підсвідомо, був захоплений її красою, заздрив і десь у глибині навіть шкодував, що він, біокібер, зовсім не схожий на цю чарівну золотокосу жінку.
— Шановні друзі, я сьогодні дуже поспішаю, на жаль, і тому змушений обійтися без деяких урочистих формальностей, — мовив Олександр Сфагнум, і музика в піднебессі урвалася. — Одразу хочу запитати біокібера Білкара, чи не заперечує він проти роботи в Центрі космічних досліджень під керівництвом ось цього добродія, — поглянув на Григора Остуду. — Не поспішайте з відповіддю, Білкаре, але врахуйте, що ми готували вас для роботи саме в Центрі космічних досліджень, виконуючи їхнє замовлення. Тож якоюсь мірою ваша згода, Білкаре, вже запрограмована нами, але ви повинні остаточно зважити, чи є у вас бажання працювати космодослідником.
Я уважно слухав.
Потім Олександр Сфагнум назвав усі ті призначення, з яких могли вибрати мої ровесники — Діон, Геродот, Гоброн і Градислав, — а я стояв і думав… думав про прозорих. Навіть видалося, що хтось ледь чутно доторкнувся до мого плеча. Озирнувся, але не побачив нікого. В ту хвилину я був у такому стані, що був готовий усім розказати про свої страхи і видіння, бо розумів — самому, мабуть, не знайти відповіді. Я навіть не міг мати певності, що в мені немає прихованого дефекту.
— … без перебільшення скажу, він — істота унікальна. Чутливість його рецепторних систем не менш як у сім разів вища за чутливість у біокіберів попереднього покоління. Згодом створіння таких унікумів, сподіваємось, стане простішим і економнішим, але найближчим часом навіть не сподівайтесь, що ми зможемо…
— Я все розумію і безмежно вдячний. Особисто вдячний. Білкар буде членом мого екіпажу…
Вони говорили тихо і стояли досить далеко від мене, але я чув кожне їхнє слово. Втішало, що мій слух справді дуже тонкий. Але де прозорі? І чи існують вони взагалі?
Григір Остуда підійшов до мене, усміхнувся, переламавши свої руді кошлаті брови, і запитав:
— То ви згодні працювати зі мною, Білкаре? Чи хочете познайомитись ближче, а вже потім дасте відповідь?
— Так, згоден… — сказав я якомога спокійніше, напружено вирішуючи, сказати про свої видіння чи змовчати і знаходити відповідь самостійно.
— Це добре. Тож ми відразу вирушимо на Землю.
Його машина стояла третьою в сьомому ряді на стоянці біля комбінату — оранжевий спортивний гравітоангулятор. Ми йшли мовчки. Хоча мені дуже хотілося сказати Остуді:
«Командире, мені вчора ввижалися прозорі люди, і я вчора дуже боявся, чи немає в мені прихованого дефекту… Вас це не лякає?»
«Ти говорив про це комісії контролю?» — чув уявні слова відповіді.
«Ні…»
«Чому, Білкаре? Ти вчинив дуже нерозумно».
«Я був певен, що функціоную нормально».
«Був певен? А зараз?»
«А зараз я думаю, що то були галюцинації… Бо від сьогоднішнього ранку тих видінь немає…»
«Що ж будемо робити, Білкаре?» — чую стурбований голос командира. Але вголос я нічого не сказав.
Можливо, просто не варто поспішати відразу в політ, трохи адаптуватися… Може, видіння викликані таки чутливістю рецепторних систем?
— Ось моя машина, Білкаре. Заходь. Твій перший політ з рідного інканського гнізда… — прочинив дверцята.
Я підійшов слідом за ним до машини і раптом вражено зупинився — за кермом сидів прозорий. Я впізнав Номмо.
— Без церемоній, Білкаре. Сідай. Нас чекає Земля!
— Ви його бачите?
— Ти про кого?
— Про водія…
— Не розумію…
Ми зайшли до салону, за нами зачинились герметичні дверцята.
— Я не зрозумів, про кого ти запитував? Про якого водія?
Прозорий підвівся з крісла і звільнив місце командиру, але я зрозумів, що Остуда його не бачить і поводиться так, ніби в салоні, окрім нас, нікого немає.