— Командире… Не поспішайте… Нам треба побалакати…
— Про що? За сім годин дороги, сподіваюся, ми встигнемо про все…
— Ні, треба зараз!
Раптом прозорий якось деренчливо вигукнув до мене:
— Нічого не кажи! Ти ще нічого не знаєш! — Григір Остуда не почув цих слів, зберігав на обличчі здивовано-байдужий вираз. — Тобі ніхто не повірить. Не поспішай. Ти ще нічого не знаєш про номмогранів.
І я тоді поглянув на командира І справді нічого не сказав про прозорих.
— Так, у нас ще буде багато часу, — мовив тихо.
— Ти дивак, Білкаре.
Григір Остуда вирулив машину на стартовий майданчик. Ми рушили. До Землі. Прозорий усю дорогу сидів у вільному кріслі позад мене. Я кілька разів поглядав на нього здивовано і питально і хотів почути бодай якесь пояснення. Крізь його тіло я чітко бачив шорстку ледрову поверхню блакитного крісла. Лише один раз Номмо напружено прошепотів мені:
— Ти про все дізнаєшся на Землі, Білкаре.
Лишалося чекати Землі і обіцяної розгадки таємниці. Якоюсь мірою мене це інтригувало, хвилювало. Але загалом присутність прозорого була нестерпною. Відчував, як наростає хвилювання, роздратування, якась незрозуміла образа, яку я марно намагався сформулювати словом, як і не знав, чого треба боятися, — сидів у м’якому кріслі, відчуваючи постійний погляд у потилицю. Однак я заспокоював себе, що функціоную нормально, що ось прилетимо на Землю, і я про все дізнаюся, в моєму єстві знову запанує внутрішня рівновага й гармонія.
Останні дві години Земля повільно збільшувалась за центральним ілюмінатором, виповнюючи мене додатковою хвилею трепетного усвідомлення швидкої зустрічі з планетою Людей, такою малою планетою в безмірному всесвіті, але такою дорогою для мене, для біокібера Білкара? — дитини людської цивілізації.
З Григором Остудою ми майже не розмовляли. Він кілька разів запитував мене: «Про що ти зараз думаєш?» або «Так що ти хотів мені розповісти?» Але я відбувся загальними фразами. Командир був помітно втомлений і не мав великого бажання ні про що гомоніти та вирішувати будь-які серйозні проблеми.
Земля і здалеку і зблизька була такою, як я і уявляв її. На комбінаті мій блок пам’яті максимально наситили інформацією про Землю. Мав нагоду зайвий раз переконатися, що функціоную нормально.
Зробили посадку на сьомому майданчику космопорту міста Білозери. Виходячи з машини, командир мовив:
— Нам треба якнайкраще вивчити одне одного. Ти навіть уявити не можеш, Білкаре, скільки випробувань чекає на нас там, — показав поглядом кудись у небо.
Я йшов слідом за ним і з подивом відзначив, що прозорий залишився в кабіні. Я навіть обернувся і глянув. Той справді сидів на тому ж місці, що і всі години польоту. Мені здалося, що посмішка блукала по його обличчю.
— Нам треба по-справжньому звикнути один до одного, Білкаре, — мовив Остуда, простуючи ситаловими квадратами космопортівських плит.
Я озирнувся на машину, де за ілюмінатором ледь помітними контурами прозорого лишалася нерозгадана таємниця, джерело мого страху, цікавості і невпевненості.
— Так, нам треба вивчити один одного, — повторив за командиром.
— Якщо не заперечуєш, поживи у мене.
— Згода, — мовив я, але думав лише про Номмо, котрий чомусь залишився в кабіні гравітоангулягора.
Не міг думати ні про що інше і відчував, що коли подібний стан триватиме ше день-другий, я справді не зможу не лише мислити, а й функціонувати.
— Відліт нашої експедиції до Сіріуса заплановано на двадцять восьме вересня. Тобто місяць і два дні можеш жити у мене.
— Гаразд…
— Великий котедж і гарні умови. І ми ще не набридли один одному. Це повертаючись з експедиції, варто селитися нарізно, щоб відпочити…
— Так… — байдуже ствердив я і помітив, що Остуда з подивом поглянув на мене.
Котедж командира виявився дуже близько від території космопорту — край магістралі, що вела до міста, яке біліло спорудами на обрії під яскравим промінням справжнього сонця.
Хвилин за десять ми підійшли до подвір’я, обрамленого зеленим парканчиком з карликових берізок. Триповерховий будинок. Під розлогою яблунею вкопаний у землю пластиконовий столик, дві лави і пластиконовий дашок над ними, мов капелюшок рожевого гриба. На подвір’ї — яблуні, груші, вишні… Ми зайшли, і раптом я помітив, придивившись, Що на рожевій пластиконовій лаві сидить… прозорий. Я аж зупинився, вражений. До болю вдивляючись, відзначив, що це той самий Номмо, котрий залишався в кабіні гравітоангуляра. Яким чином він потрапив сюди раніше за нас — я уявити не міг.