— Що таке, Білкаре?
Я стрепенувся, ніби Остуда крикнув на мене, і відвів погляд від прозорого.
— Нічого, Григоре, просто роздивляюся, знайомлюсь, — уперше назвав командира по імені.
— Тут у мене трохи не обжито. Але, знаєш, я дуже рідко буваю вдома. Дружина часто на гастролях. А син в Білозері школярує.
— Хто твоя дружина, командире?
— Марія Зена, — тихо сказав Григір.
— Марія Зена? — вражено перепитав я.
— Що тебе так здивувало?
— Славетна Марія Зена… Вона співала в хвилину моєї появи на світ… «І таємничий птах, мов слово таємниче…» Григоре, це фантастично прекрасно!
— Що, Білкаре?
— Я багато знаю про Марію Зену. Мій блок пам’яті…
— Ходімо. Ти дивак, Білкаре, чи справді — унікум.
— Командире, я просто відчуваю глибоку повагу і симпатію до цієї жінки, до її голосу — до її таланту і сили. Я просто вражений, що вона — ваша дружина, що ми познайомимось і я матиму можливість бачити її і чути.
— Ходімо.
Остуда піднявся на першу сходинку до дверей, як раптом вони прочинилися і вибіг хлопчик років семи у строкатому костюмі, кинувся Григорові на шию:
— Таточку, спасибі, ти не довго літав! Добридень.
Потім хлопчик підійшов до мене і, простягнувши для привітання руку, сказав:
— Григір Остуда.
Побачивши моє здивування, командир пояснив:
— Марія назвала його також Григором. То ціла історія…
— Біокібер Білкар, — мовив я.
У цей час на порозі з’явилася вона. Я відразу відчув її появу, хоч спершу і не дивився в той бік. Нарешті зустрівся поглядом…
«Марія Зена. В дитинстві вона перенесла спарасис, і вже ніхто не вірив, що її пощастить врятувати. Але відволодали чи просто під щасливою зорею вона народилася. А коли дівчині було двадцять років, про неї заговорила вся планета — вона не лише змогла подолати наслідки тяжкої хвороби, а й відкрила в собі великий талант співачки. Справжній талант. Хвороба давалася взнаки, але Марія співала і з кожним роком усе прекрасніше…»
Ось така інформація була в мені про славетну співачку. А в ту мить я дивився на неї і навіть забув про прозорого… Зовсім не така ефектна, як образ-фотографія, що був у моїй пам’яті, та на диво красива. Розважливий погляд ніби сумний чи просто спокійний. Вона лиш кутиками очей посміхнулась до Григора і простягла мені долоню:
— Марія. Дружина вашого майбутнього командира.
Я знітився.
Маленька долоня співачки міцно стиснула мою.
— Гадаю, варто пообідати. Сідайте надворі за столиком. Давайте вашу валізку, — зробила порух до моєї напівпорожньої комбінатівської валізки, але син похонився першим:
— Я занесу, мамо.
Остуда поплескав мене по плечу, а я злякано здригнувся, бо в ту мить саме знову подумав про Номмо.
— Лякливий ти, — посміхнувся командир. — Чи не занадто вже чутливі твої системи? Ходімо. Справді треба перекусити.
Марія Зена підійшла до Григора, і я поглянув на них обох (притлумивши ще на мить свої хворобливі думки), командир видавався поважнішим, коли стояв поряд з дружиною, кремезний, з рудими кошлатими бровами і поглядом усміхненого демона.
Ми пішли до пластиконового столика, і я боявся дивитися в той бік, але, нарешті пере-силивши себе, відзначив, що Номмо зник, принаймні його ніде не було видно.
Марія Зена винесла нам обід на великій таці, побажала смачного і попрямувала до будинку.
— Ти з нами не хочеш посидіти? — запитав Григір.
— Щойно Кароль мене висварив, — посміхнулася Марія. — Каже, скоро знову на гастролі, а материнську увагу синові ніхто не замінить… Я піду… Ми з Григором саме малюємо…
— Хто це Кароль? — запитав я.
— Біокібер Кароль. Вихователь, педагог. Дуже суворий, вимогливий і мудрий біокібер… Я пішла до сина, Григоре. Я справді мало буваю з ним. Кароль правий. Потім знову ти полетиш. А я — на гастролі. Але ж я — мати…
Марія ніби виправдовувалась і водночас мов звинувачувала Остуду, в її голосі бринів прихований сум, і біль, і ще невідомо що. Я поглянув на руки Марії Зени і аж здригнувся від внутрішнього жалю — вени на її руках були набряклі і аж зелені, певно, хвороба не відступає, вже не допомагають ні ліки, ні косметика… Але Марія посміхалася. Бадьоро пішла до будинку.
— Важко їй зі мною, — тихо мовив командир. — Та ми розуміємо одне одного. Я не можу без польотів, як і вона не може без сцени… Ти їж, Білкаре. Слухай, коли цікаво, і їж… Дивної сили жінка. Ти ж знаєш, вона тяжко хвора, але сина народжувала сама… І навіть мені не сказала нічого. Ціла історія… Передала таємно відеокасету, я її прослухав уже в польоті. Ми тоді летіли в сузір’я Тукана. Це було сім років тому. Запам’ятав дослівно, що Марія казала…