— Що треба зробити?
— Просто відчинити. Бо мені доведеться довго пояснювати, що мені конче треба вийти…
Фросина потягнула за ручку, двері відчинилися.
— А чого ж він мене не впускав, коли такий розумний? — запитала.
— А ви, мабуть, йому нічого не сказали… Звідки йому знати, чи ви надовго вийшли… Всього найкращого… Прилітайте частіше на Інкану! — лікар швидко пішов коридором до кабіни пневмоліфта.
Фросина була зворушена, приємно збуджена і ніби аж помолодшала. Хата вже не видавалася їй пусткою, і страхи можливої оказії куди й поділися. «Треба частіше прилітати до сина», — подумалось. Підійшла до теле-інформатора і сміливо натиснула зелену клавішу. За мить засвітився екран, а на ньому — якісь стрімкі гори, порослі дивними рослинами улоговини, і люди в сріблястих скафандрах простували…
— За кілька годин ми продовжимо сеанс прямого зв’язку з експедицією на планеті Едера, — мовив голос за кадром. — Успішні дослідження землян тривають! А зараз запрошуємо шановних глядачів на концерт.
Фросина відміряла в кухлик з водою двадцять крапель, випила і, сидячи на дивані, слухала-дивилася концерт.
Співала молода дівчина, чимось схожа на невістку Олену, така ж чорнява, струнка і зажурено-прекрасна.
«Треба частіше прилітати до сина. Доки ще є здоров’я. Він уже вісім років на Інкані, а лише двічі гостювала. Перший раз, коли він був ще не одружений і жив у гуртожитку. Правда, Тадей сам часто прилітав на Землю… Як все незвично у них на Інкані. Ніби схоже на земне, і водночас якесь зовсім інше… Зовсім інше… Це вже, мабуть, я просто стара…»
Дівчину на екрані змінив русявий юнак, Фросина підвелася, вийшла на кухню.
— Як ти тут, діду, — сказала і по-старечому розсміялася. — Дивись, не підводь мене.
В раковині голосно булькнуло, а Фросина аж злякалася, бо не чекала.
Ходила помешканням, обережно доторкалася до всього рукою і говорила-говорила — до книжок і до світильника, схожого на земну оранжеву квітку календули, до блока медичного обслуговування і до кондиціонера біля вікна, до вхідних дверей, що вже запам’ятали її голос, до дивана і до стільців, до відеофону і до святкової скатерки на столі. А на великому екрані телеінформатора співав юнак,
І раптом засвітився екран відеофону.
— Мамо! Мамо!
Фросина підбігла.
Тадей стояв під променями яскравого штучного сонця в купальному костюмі, на його тілі вигравали лелітки водяних крапель, а за ним — море, прибережна хвиля піняво накочується на берег.
До Тадея підбігла Олена, теж мокра, видко, щойно з моря, з малою Ксанкою на руках.
— Ми вже на морі, бабусю, купаємось, — тоненько проспівала Ксанка.
За вікном догорала інканська ракета-сонце. Тихо співав русявий юнак на екрані телеінформатора. На кухні голосно булькнула вода в раковині. А в масивнім тілі вхідних дверей щось тихо засюрчало, мов земний цвіркун.
У МОЄМУ СЕРЦІ НЕМАЄ ЗЛА
Мідний дзвін на вхідних дверях басовито бовкнув. Раз, потім удруге. Худорлявий, середніх років чоловік сидів у м’якому рожевому кріслі готельного номера і якось упокорено споглядав з висоти панораму зимового міста. Дзвін калатнув утретє, і чоловік голосно гукнув:
— Заходьте! Відчинено!
Він дивився у вікно, аж доки почув позад себе хрипкий і чомусь схвильований голос:
— Добрий день. Ви — Самійло Борунь? Я не помилився?
— Так, — одповів чоловік і повернув до незнайомця довгасте зморшкувате обличчя. — Я Самійло Борунь.
— Пробачте. Я — журналіст. Я просив би вашого дозволу на коротку розмову, — він дістав з кишені фонозаписник, але не поспішав сідати й не роздягався: на плечах його брунатної шкіряної куртки і на волохатій шапці, котру він тримав у руці, лежав сніг.